“Тут вагнери”: розвідник із Херсона Дмитро Павлинський загинув під Куп’янськом, прикривши собою побратимів

На фронті загинув 46-річний розвідник із 23-го окремого стрілецького батальйону Дмитро Павлинський. Херсонець під час повномасштабного вторгнення РФ до України жив у Польщі. Проте кинув усе і повернувся на Батьківщину, щоб стати на її захист. Дмитро Павлинський в останньому бою прийняв вогонь на себе і буквально врятував своїх побратимів від вагнерівців.

Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZ.UA.

Познайомились у Гданську

Дмитро Павлинський новину про повномасштабне вторгнення Росії в Україну зустрів у Польщі. Там він уже працював кілька років, встановлював вежі зв’язку. До цього працював в Україні, а також у РФ.

Але з Росією він ніколи не мав гарних стосунків, він сам розповідав рідним, що росіяни давно погано ставилися до українців.

Світлана, дружина Дмитра, згадує, що познайомилися вони шість років тому в польському Гданську. Світлана теж працює у Польщі, мешкає там із двома дітьми. Відтоді пара не розлучалася.

“А в лютому 2022 року ми відзначали річницю нашого знайомства у Закопане, потім я поїхала додому до Кривого Рогу, відвідати рідних. А вранці 24 лютого 2022 року приходить мати і каже, що почалася війна. Сказала, збирай валізи та їдь до Польщі, там твої діти. Тому ще з двома племінниками ми вирушили назад”, – каже Світлана.

Дорога була складною. Львівський вокзал, натовпи людей, котрі буквально штурмом брали вагони евакуаційного поїзда. Дві доби Світлана їхала стоячи в тамбурі поїзда, який надовго зупинявся в полях, перечікуючи ворожі обстріли.

“Я вже на кордоні”

А Дмитро вже тоді з друзями планував, що поїде воювати. Він служив у ПДВ, десантник. Світлані про свої плани не розказував. Тоді до нього приїхав друг, разом вони купили джип. Завантажили туди генератор, ліки, тепловізор, бронежилети. Дружині він увесь час казав, що з другом поїде працювати.

11 березня Світлана вже близько 5-ї години вечора зателефонувала дізнатися, коли чоловіка чекати додому. Він сказав, що ще трохи попрацює та подзвонить.

“О 7-й вечора я вже дзвоню і питаю: коли ти прийдеш, вже пізно? Тоді він каже: “Вийди в іншу кімнату, щоб діти не чули”. І сказав, що він уже на кордоні й вони їдуть на фронт. Він розумів, що я б його не пустила, тому так і вчинив”, – зі сльозами згадує дружина.

На той час в Україні зник її брат із сім’єю. Вони опинилися в окупації під Києвом і зв’язку з ними не було. А тут ще Дмитро.

Півтора року на Донецькому напрямку

Добиралися Дмитро з другом до фронту довго. Добу простояли на кордоні, українські прикордонники не хотіли пропускати джип, бо не було документів від військової частини. А коли приїхали до Києва і хотіли знайти військовий підрозділ ПДВ, їх затримала СБУ.

Двоє херсонців, та ще й без військових квитків – тоді побоювалися російських ДРГ, тому їх на два дні закрили у підвалі. Але згодом розібралися, відпустили.

Зрештою Дмитро з другом потрапили до 23-го окремого стрілецького батальйону. Спочатку їхній батальйон захищав Київщину: Буча, Ірпінь, Гостомель.

Потім понад півтора року батальйон перебував на Донецькому напрямку, Покровськ – Курахове. Бійці під час ротації стали одними з перших опановувати безпілотники. Проте Дмитро Павлинський вважав, що це “не його”. Він був розвідником. Ніколи за званнями не гнався.

“Казав, що він не зможе на завдання послати новачків, обов’язково має сам піти. А в людини зі званням вже будуть інші завдання. Тому він залишився старшим солдатом”, – каже дружина. Від завдань він ніколи не відмовлявся, не відсиджувався, незважаючи на контузії та поранення.

Дмитро вирізнявся людяністю та добротою. У житті – дуже м’який, а в бою – справжній убивця. Щоправда, коли брали полонених, то він завжди казав: “Пацани, адже вони теж люди”. Полоненим говорив, мовляв, поводьтеся нормально і вас ніхто не чіпатиме.

Незважаючи на те що був на передовій, він знаходив час для ранкових пробіжок. Переконував і інших солдатів, що треба займатися спортом, тримати себе у формі. Адже в минулому Дмитро займався боксом, був чемпіоном України.

Двері відчинилися, і звідти почулася автоматна черга

Дмитро Павлинський загинув 23 вересня. За два тижні до цього їхній батальйон перекинули з Донецького напрямку на Куп’янськ.

Світлана розповідає, що 23-й окремий стрілецький батальйон відомий тим, що його бійці не здають жодної позиції. Якщо беруть позицію, то до кінця її утримують, потім беруть нові укріплення.

Під Куп’янськом ситуація була іншою. Солдати батальйону вже втомилися, вони 19 місяців обороняли свої позиції на Донеччині. Хтось із командування їм пообіцяв, якщо вони візьмуть останню позицію, їх відправлять на ротацію. Це була якась низина, не найвигідніша точка. Але наказ є наказ, хлопці позицію взяли.

Після цього замість обіцяної ротації їх відправили на Куп’янськ. Там замість звичних донецьких степів, де кожен кущик був знайомий, виявилися лісопосадки. Де позиції ворога, а де наші – ніхто до ладу не знав.

23 вересня Дмитро зателефонував Світлані і сказав, що йде на завдання, щоб вона не хвилювалася. Група розвідників разом із Павлинським рушила до лісосмуги. Говорили, що там мали бути наші позиції, але вони виявилися ворожими. Дмитро перший побачив чужий бліндаж.

“Він тільки повернув голову і сказав хлопцям: “Тут вагнери, а це вхід”, як двері відчинилися і звідти почулася автоматна черга. Діма прийняв весь вогонь на себе. Він уже зрозумів, що загине, але буквально прикрив хлопців. Вони встигли обійти бліндаж та закидати його гранатами”, – розповідає Світлана про останні хвилини життя Дмитра.

Бійці зуміли винести тіло побратима. Другого дня вранці, коли медики підтвердили смерть Дмитра, командир зателефонував його дружині та повідомив про загибель.

У Дмитра залишилася нездійснена мрія. Він дуже хотів придбати будиночок біля моря в Криму. А ще хотів після війни купити байк та об’їздити на ньому весь світ.

Коли загинув його товариш “Сем”, з яким вони вирушили воювати, Дмитро попросив у разі його загибелі поховати його у Володарці Київської області поряд із батьком. Рідні виконали його прохання.

Дмитро Павлинський за свою службу був удостоєний різних нагород: Почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ “Сталевий Хрест”, Почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ “Хрест хоробрих”, пам’ятної медалі “За стійкість”, Почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ “Золотий Хрест”, відзнаки командира 63 ОМБР “За сумлінну службу”, нагрудного знака “За зразкову службу”, Грамоти за зразкову військову дисципліну, високий професіоналізм, розумну ініціативу, вірність військовому обов’язку та з нагоди Дня Сухопутних військ України.

Джерело: OBOZ.UA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *