Перший футбольний клуб Києва та один із найстаріших в Україні “Локомотив” відсвяткував свій 105-й ювілей, попри те, що у радянські часи влада в Москві намагалася знищити команду, щоб існувала лише одна – у столиці РФ. За словами керівника спортивного клубу Олександра Єгорова, з київського “Локо” переманювали гравців і позбавили його професійного статусу, але вони змогли поновитись і вже мають представника у Другій лізі, а також багато юних вихованців.
У розмові з OBOZ.UA Олександр Єгоров розповів про ракетний удар по будівлі клубу в Києві, участь футболістів “Локомотиву” у “Матчі смерті” під час Другої світової і стрімкий розвиток команди навіть під час повномасштабної війни з РФ.
– Наш клуб було засновано у 1919 році, раніше за московський “Локомотив”, до речі. Це сталося у той час, коли залізничники київського вокзалу зіграли саме на цій галявині, яка перед нами розташовується, свій перший матч. І від цього моменту вже було організовано команду, яка називалась спочатку “Желдор”, українською “Залдор” – “Залізна дорога”. І потім вони швидко перейменувалися на “Локомотив”.
І саме київські залізничники вигадали оці кольори – зелений та червоний, адже коли у них відбувався цей перший матч, то, звісно, ще не було суто футбольної форми, тоді не існувало цих “Найків” і “Адідасів”, а Україна у той час, у 1919 році, також виборювала право бути незалежною державою. Тому все, що в них було, – це тканина для прапорів, якими вони показували потягам або їхати, або стояти.
Червоний означав їхати, а зелений – стояти. Цієї тканини в них було повно, і хтось розумний запропонував, що давайте шорти зробимо зелені, а футболки будуть червоні. І з того часу ці кольори, які працівники залізниці звикли бачити, коли відправляли локомотиви, стали кольорами однойменного клубу. Тому для нас це історично та важливо.
І коли дехто пише, мовляв, а чому ви не зміните кольори, бо це ж кольори московської команди, нам, чесно кажучи, плювати на московський клуб, тому що, по-перше, ці покидьки від самого початку вкрали у нас і назву, і ці кольори. Потім вони позбавили нас статусу професійного клубу, оскільки почали забирати гравців із київського “Локомотиву” до Москви.
– Це сталося вже десь ближче до 30-х?
– Так, це починаючи вже з 30-х років, коли вже стартували чемпіонати й почалися футбольні змагання, 1937 рік… Потім була пауза, але навіть у воєнний час п’ятеро футболістів “Локомотиву” брали участь у “Матчі смерті” у Києві. Але про це ніхто не каже. Всі думають, що у ньому грали тільки динамівці. Але там були й футболісти “Локо”, і для нас це також важливо.
– А відомо, що сталося з тими п’ятьма гравцями, які брали участь у “Матчі смерті”? Хтось вижив?
– Якщо чесно, то вони не загинули. Наскільки нам відомо з архівів, то учасники цього “Матчу смерті” досить важко потім його пережили, оскільки їх і катували, і ще багато чого сталося. Але, наскільки я знаю, то більшість із них вижили. Ми зараз намагаємося знайти родичів тих футболістів “Локомотиву”, які цей матч пережили. Тому скоро ця історія доповниться, і ми обов’язково про це розкажемо.
Ми зараз узагалі піднімаємо дуже багато архівів і бачимо те, що дійсно “Локомотив” – це не тільки найстаріший клуб Києва, а це, мабуть, і найдавніший клуб України, який існував безперервно. Тобто не було такого, що “Локо” припиняв своє існування, і взагалі нічого не відбувалося. Навіть тоді, коли русня вигадала те, щоб “Локомотив” призупинив свою участь у чемпіонаті СРСР, а пізніше й у чемпіонаті України.
Вони нас опустили до рівня аматорського клубу. Це вже були 80-ті роки й ближче до 90-х. Тоді “Локомотив” почав сповзати вниз, і вже ані статусу в нас не було професійного, ані дорослої команди, але існувала дитяча школа. І досить потужна. І тоді було підписано негласний меморандум із київським “Динамо”, і ми були як фарм-клуб динамівців.
Дуже багато гравців, які мали контракт із “Динамо”, часто спускали на рік, на два чи на три грати в “Локомотиві”. Вони проходили тут школу життя і покращували свої футбольні таланти. Серед цих гравців був і Андрій Ярмоленко, і Олександр Рибка, і Денис Бойко. Тобто це дійсно ті футболісти, які зараз є досить відомими, але в них теж є історія, пов’язана з “Локо”.
Ну і для нас є важливим, що, навіть попри воєнні дії, які тривають в Україні з 2014 року, ми все одно знайшли можливість функціонувати. Наші партнери, меценати, а також у минулому вихованці “Локо” досить потужно підтримують клуб. Вони зараз роз’їхалися по різних країнах, але продовжують підтримувати “Локомотив”. І нам вдалося поновити його минулу славу.
Ви бачите, скільки у нас зараз дітей. Якщо брати з українськими філіалами, які існують у Чернівцях, Харкові, Дніпрі, Одесі та Львові, то вже перевалило за 1000 вихованців. І тільки в київському “Локомотиві” у нас наразі тренуються 700 дітей. І це тільки футбол.
А до того, як російська ракета зруйнувала нашу будівлю, у нас була ще й баскетбольна команда “Локомотиву”, і волейбольна, і настільний теніс, і легка атлетика. І ми якраз тільки-тільки зробили ремонт.
– Розкажіть трохи більше про той трагічний день.
– 24 січня 2024 року в нас мало бути відкриття залу боксу та залу єдиноборств. А 23 січня о 7:30 ранку прилетіла ракета. На жаль, одна людина загинула, п’ятеро були досить таки серйозно поранені. Загиблий – це Михайло Донський. Він був локомотивцем у серці та чемпіоном України і Європи з паверліфтингу.
Він майже щоранку приходив сюди зі своєю родиною і займався в нашому спортивному залі. Дуже любив “Локомотив”. І, на жаль, так сталось, що в той час, коли лунала тривога, вони спустились в укриття, і ракета влучила якраз у ці перекриття біля бомбосховища. Вона пробила повністю дах і поцілила туди, найближче до нього.
Він досить довго боровся за своє життя. Але, на жаль, здається, через п’ять днів Михайла не стало. Тому ми обов’язково, коли реконструюємо будівлю, повісимо меморіальну дошку в пам’ять про нього. І взагалі ми сподіваємось, що найближчим часом відновимо, реконструюємо “Локомотив” і зробимо все для того, щоб тут було ще більше дітей.
Зараз у нас дуже багато дітей із сімей ВПО, які вже втратили свої клуби – з Луганська, Донецька, Маріуполя, Херсона, Запоріжжя. Десь майже 200 дітей у нас внутрішньо переміщені. І для них був шок, коли в нашу будівлю влучила ця ракета. Багато дітей прийшли до цих руїн. І вони зі сльозами на очах казали, мовляв, невже ми втратили ще один клуб.
І коли ми це побачили, то вирішили всіх зібрати й одразу в усіх групах написали, що сьогодні ввечері проводимо тренування, незважаючи ні на що. Домовилися із сусідніми університетами, технікумами, школами. І поки ми ще прибирали тут усе, домовилися, щоб наших дітей саме в цей день прийняли на тренування. Усі вікові категорії вийшли на тренування, щоб пояснити дітям, що ми не закриємось. Ми існуватимемо й надалі.
І попри те, що у нас досить таки сильна руйнація, будівля не підлягає відновленню, як і роздягальні поруч, клуб усе одно існуватиме. Зараз ми готуємось до зими. Думаємо, як саме все це облаштувати і зробити, щоб було комфортно для дітей. І дякуємо партнерам. Це і фонд Говарда Баффета, і наші французькі колеги, і європейські амбасади, відгукнулися і німецьке посольство, й очільниця Парижа Анн Ідальго, яка приїжджала сюди.
У минулому президентка Хорватії Колінда Грабар була футбольною фанаткою – передусім хорватських команд, але вона теж приїхала в Україну й також підтримувала “Локо”, і наразі вони збирають кошти на те, щоб відновити це все. Казати про те, що зараз це не на часі, бо в країні війна? А куди ми подінемо всіх цих дітей, які зараз тут займаються?
І для кого ми постійно проводимо якісь заходи, турніри, чемпіонати тощо? Вигнати їх на вулицю, все закрити? Ми не можемо собі це дозволити. А також є європейські організації, з якими ми співпрацюємо, які не можуть донатити на військові потреби й купувати дрони, тепловізори чи зброю, але можуть організовувати якісь соціальні історії для дітей і відновлювати зруйновані школи або спортивні клуби.
І якщо ці організації готові надати ці кошти на відновлення клубу та вірять у те, що Україна переможе, то для нас це знак, що Європа з нами й увесь світ із нами. А це покоління, яке ми зараз виховуємо, воно якраз і буде пам’ятати те, що навіть під час воєнних дій вони залишились в Україні, і для них щось робили.
Бо якщо ми закриємось, то всі ці діти поїдуть за кордон. А що буде тоді з нашим генофондом? Що буде з тим поколінням, яке має далі жити в цій країні? Ну нікого ж не залишиться. Тому саме такі спортивні, навчальні, виховні заходи мають відбуватися постійно для того, щоб ми це покоління тримали навіть у такі важкі часи.
– Які є амбіційні плани в футболі? Мати команду Першої чи Прем’єр-ліги?
– Хочу сказати, що “Локо” досить непогано виступив у минулому сезоні – під час свого професійного дебюту. Ми розмістились десь посерединці, але для новачків це вже великий плюс. Ми закінчили свій перший чемпіонат не серед останніх. Цього сезону ми теж досить непогано виступаємо. Зараз якраз перебуваємо у середині турнірної таблиці, але в нас амбіційні плани.
Ми хочемо видертися в лідери чемпіонату й найближчим часом вийти до Першої ліги. Для цього будемо відновлювати поле й реконструювати зруйновану будівлю. У нас буде повністю професійна арена, щоб ми вже приймали всі свої матчі на рідному стадіоні, а не десь там щось орендували.
Хоча ми дуже вдячні Федерації футболу України й Андрію Миколайовичу Шевченку, тому що вони нам дуже допомогли. І наразі ми граємо домашні матчі на стадіоні Баннікова. І це дуже круто, тому що це такий потужний стадіон, який приймає збірні. Але скоро сподіваємося зробити “Локо-Арену”.
– Як усе-таки вдалося Москві нівелювати здобутки “Локомотиву” у футболі у радянські часи?
– Слухайте, ну як узагалі росіянам вдавалося нівелювати все, починаючи від нашої культури, етнічності, національної усвідомленості себе. Я тривалий час розмовляв російською мовою, бо батько з Росії. Але після початку війни я повністю перейшов на українську, а після початку повномасштабного вторгнення взагалі намагаюсь російську мову не використовувати.
Те все, що робить і робила Росія, було для того, щоб зробити Україну таким апендиксом своєї імперії, придатком. Не хочеться про це говорити, бо ми досить потужна країна, порівнюючи з європейськими країнами, які усвідомлюють свою національну ідентичність, ми за розміром більші, але чомусь у нас був якийсь комплекс через ці всі нав’язливі російські серіали, спорт тощо.
Тобто Росія хотіла, щоб уболівали за один “Локомотив”. Навіть коли у нашу арену поцілила їхня ракета, то вони в себе на ресурсах московського “Локо” – в Інстаграмі, Фейсбуці – написали, що нарешті лишився тільки один “Локомотив”.
Ну придурки, адже коли ми змінювали собі лого, щоб воно відрізнялось від московського, але залишили його в цих кольорах, які нам притаманні, бо це історично наша ідея, а не їхня, то ми піднімали архіви та знайшли майже 146 команд по світу, які називаються “Локомотивом”. 146! І що – ці тварюки мають тепер знищити всі 145, щоб залишився тільки їхній? Але оце така-от імперська гидотна нація, яка звикла постійно жити під гнітом, під ковпаком.
І ми нашим дітям у клубі завжди пояснюємо, яка різниця між Росією і Україною. Україна завжди обирала гетьмана, якщо не сподобався гетьман, то зібралося віче, повалили його, зробили маленьку революцію чи майдан. І все – новий гетьман. Ми так і зараз живемо: не сподобався президент, у нас новий президент.
А як постійно жила Росія? У якійсь багнюці, без світла, без води, без нормальних харчів, водка і все. Доріг немає, нічого немає, але їм усе добре. І в них постійно був цар чи цариця, які змінювались. Просто змінювались. А вони самі, люди, ніколи нічого не змінювали. Вони і зараз так живуть. Нація рабів, яка живе на колінах. Однак при цьому має оці імперські замашки. Але куди вам із нами рівнятись?
Повертаючись до “Локо”, скажу, що нехай мине ще три-п’ять років, і ви взагалі не впізнаєте цей клуб. Ми його відновили фактично за три роки, починаючи від ребрендингу й завершуючи тим, що в нас зараз займається стільки дітей і ми перебуваємо наразі на другому місці в рейтингу клубів міста Києва. У нас є професійна команда й команда “Локо Медіа” – це команда блогерів і артистів, яка теж виступає.
Ми вигадали крутий проєкт “Залізна зміна”, який спеціально створено для талановитих дітей України, але соціальних категорій. Тобто дітей, які втратили батьків, або житло, або внутрішньо переміщені, але мають високі здобутки в навчанні, спорті або в творчості. І це лише початок історії “Локомотиву”, новітньої історії у новітній Україні.
Ми дуже сподіваємося, що скоро закінчиться ця клята війна, і тоді вже зможемо взагалі розправити плечі, і нарешті вже й “Укрзалізниця” зможе якось сприяти розвитку клубу, зокрема й фінансово. Бо наразі ми навіть не можемо й не маємо права звертатися до них з якимись фінансовими запитами, тому що все вони витрачають на колії, на зруйновані вокзали, знищені потяги тощо. Зараз компанії вкрай важко, і ми сподіваємось, що вистоїмо у цей час завдяки меценатам.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що у Києві уламки російської ракети знищили спорткомплекс “Локомотив”.
Джерело: OBOZ.UA
