Повернення Дональда Трампа до влади в США призвело до радикального перегляду зовнішньополітичних пріоритетів Америки. Україна втратила фінансову підтримку США, а військова допомога фактично була переведена в комерційний формат – за європейські гроші та з американською політичною дистанцією. Питання вже не в обсягах допомоги, а в самій логіці: безпека більше не є зобов’язанням, а стає товаром.
Один із головних негативних факторів року – диктатор РФ Володимир Путін як ніколи переконаний, що може перемогти у війні проти України і продовжувати безкарно тероризувати мирне населення. Ця впевненість не виникла на порожньому місці. Її ключове джерело – політика Дональда Трампа щодо України, Європи та Росії.
Чи могли ми очікувати від Трампа іншого ставлення до України та Росії? По суті – ні. Проте 2025 рік показав значно більше: адміністрація Трампа не лише не змогла зупинити війну, а й фактично створила для Кремля простір стратегічної безкарності. Упродовж року Україна і Росія боролися не так за мир, як за “розум Трампа”. Обидві сторони вели переговори з ним і його оточенням, намагаючись не виглядати перешкодою на шляху до уявного миру й не потрапити під політичне покарання з боку Вашингтона. Головна мета Володимира Зеленського полягала не в тому, щоб переконати Трампа допомогти Україні, а в тому, щоб не дати йому остаточно стати на бік Путіна. Це була сізіфова праця. Попри це, Україна та її європейські союзники продовжували вірити, що президента США ще можна повернути до більш раціональної позиції.
Паралельно Трамп демонтував самі основи старої глобальної системи: Вашингтон більше не прагне очолювати глобальний порядок, він прагне торгуватися з ним. Євроатлантична солідарність фактично була делегітимізована. Союзники більше не можуть розраховувати на автоматичну підтримку США, а міжнародні інститути стрімко втрачають вплив. Нормалізація агресії стала новою нормою, а військові бюджети зростають темпами, яких світ не бачив із часів холодної війни.
2025 рік не дав відповідей. Він поставив діагноз. І головне питання полягає вже не в тому, чи збережеться стара система міжнародної безпеки, а в тому, що постане на її уламках у 2026 році – і яку ціну за це заплатить Україна, Європа та весь світ.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Прихід до влади друга Трампа на початку року ознаменувався кількома речами. По-перше, зменшення економічної допомоги Україні. По-друге, перехід до моделі продажу зброї Україні за європейські гроші. Фактично Європа стає ключовим гравцем. Чи могло бути інакше з цією адміністрацією, чи такий розвиток подій був закономірним?
– Почнемо з військової допомоги. Я зараз не беру фінансову, гуманітарну чи економічну складову – саме військову. Якщо за участі Сполучених Штатів Америки, відповідно до пропорцій попередніх років, обсяг допомоги міг сягнути максимум 32–34 мільярди доларів, то європейці самостійно у 2025 році забезпечили майже 46 мільярдів. Тобто вони перекрили навіть ті планові показники, які закладалися на початку року. І це принципово важливо усвідомити.
Крім того, Європа наростила фінансову та економічну допомогу. Вона перевершила навіть ті очікування, які формувалися з урахуванням того, що Сполучені Штати відійшли вбік. Якщо до цього додати ще програми закупівлі американської зброї для України за європейські кошти, то ми бачимо не просто здатність Європи компенсувати втрату американської участі, а здатність цю допомогу нарощувати.
Ситуація дійшла до того, що в переговорному процесі між Києвом і Вашингтоном щодо так званої мирної угоди Трамп втягнув питання збільшення обсягів закупівлі європейцями американської зброї для України. Паралельно в Берліні працювала спеціальна група, яка обговорювала механізми такого збільшення. Європейці готували власний варіант відповіді на цю вимогу.
Згадаймо угоди між Україною і Францією, Україною і Німеччиною, Україною і Великою Британією щодо постачання озброєння. Частина цих контрактів тепер передбачає постачання американської зброї. Тобто реальна ситуація перевершила навіть те, що планувалося.
– Загалом, на ваш погляд, що таке 2025 рік у контексті війни?
– Це рік початку технологічного перелому у війні. Те, про що писав генерал Залужний ще у 2022–2023 роках, у 2025-му стало реальністю. Це рік технологічного зламу. Усі зрозуміли головне. Безпілотна авіація – у повітрі, на землі, на воді і під водою — вирішує ключові питання. Обсяги бронетехніки, подивіться на російські показники, фактично обнуляються. Здатність Росії забезпечувати фронт бронею і авіацією стрімко зменшується. У цій ситуації ключовим стає ураження виробничих об’єктів на території Росії, які виготовляють безпілотники. Саме тому у 2025 році Україні були критично необхідні TAURUS, далекобійні ракети та відповідні авіаційні засоби ураження. Це завдання, яке цілком може бути вирішене європейцями вже у 2026 році. За це і потрібно боротися.
2025 рік чітко показав: Європа і Україна разом здатні впоратися з Росією. І якщо бути відвертими, то саме Дональд Трамп врятував Росію від поразок у 2025 році. Його маневрування під прикриттям заяв про “зупинення воєн” і “переговорні процеси” фактично відбілює Кремль.
Але якщо дистанціюватися і подивитися холодно, якби Україна отримала TAURUS і Tomahawk, а паралельно було знято обмеження на системне знищення виробництва “Шахедів”, ситуація могла б змінитися радикально. Це, власне, і відкриває розуміння того, яким має бути 2026 рік.
Окремо зазначу: у 2025 році були укладені унікальні для України угоди з Нідерландами, Данією, Великою Британією, Францією, Польщею та Німеччиною у сфері технологічної та виробничої співпраці. Співпраця з Італією триває ще з початку війни. Це серйозні кроки і серйозні досягнення.
Тепер щодо переговорів. Україні критично необхідно посилювати фактор сили. Лише тоді переговори стають реальними і складними для Росії. Санкції самі по собі не працюють. Санкції плюс сила – ось що дає результат. І 2025 рік це абсолютно чітко продемонстрував.
– Розмови Трампа про “24 години” – він у це реально вірив, чи це була чиста політтехнологія? Чому йому не вдалося зупинити війну?
– Це виключно виборчий лозунг. Як і багато іншого з того, що говорить Дональд Трамп. Зверніть увагу: він майже згорнув зустрічі з громадами, практично припинив мітинги. Республіканці наполягають на їх продовженні, бо готуються до виборів, але останні дві зустрічі Трампа показали зворотний ефект – підтримка різко впала в містах, де вони відбувалися. Він буде мінімізувати цю риторику.
Що стосується України, він змушений маневрувати. Він не може втратити контакт з Путіним, бо Путін тримає його в жорстких рукавицях. Водночас електорат штовхає його в бік України та Європи. І тут для нього немає простого рішення. Його заяви про 24 години, 100 днів чи пів року вже самі собою зникли. Після зустрічі з президентом Зеленським він прямо сказав: дедлайнів немає, будемо працювати. Це і є усвідомлення реальності. Якщо він і далі намагатиметься жити цією риторикою, він просто не доживе до завершення президентського терміну.
– На ваш погляд, Анкоридж – це справді вододіл року чи радше міф? І чому Трамп став на шлях легалізації воєнного злочинця?
– Моя позиція проста. “Результативність Анкориджа” – це продукт російського інформаційного поля. Це суто інформаційна тактика. Насправді Анкоридж для Трампа нічого не означає. Але Росія підхопила цю зустріч і надає їй сакрального значення. Ми постійно чуємо від Путіна, Пєскова, Лаврова про “дух Анкориджа”. А що це за дух? Хтось може пояснити? Я хіба що анекдоти можу на цю тему придумати.
– Можливо, там були якісь секретні, “понятійні” домовленості?
– Нічого там не було. Жодних документів, жодних домовленостей. Вони розійшлися роздратовані одне одним. І це був той момент, коли Трамп остаточно зрозумів: ні 24 години, ні 100 днів, ні пів року нічого не вирішують.
– Але ж усе-таки Анкоридж. Неможливо пройти повз той негатив, який він приніс. Лідер Сполучених Штатів на американській землі тисне руку Путіну. Для багатьох це стало сигналом: так можна.
– Саме так. Це початок політичної трагедії для Дональда Трампа. А Москва цю історію крутить безперервно: “дух Анкориджа”, “дух Анкориджа”. Я ще з радянських часів це пам’ятаю. Тоді був “дух Гельсінкі”, потім “дух Мальти”, коли зустрічалися Горбачов і Буш. Це було безкінечне повторювання одного й того ж слова. А на запитання “що це таке?” ніхто ніколи не міг відповісти. Те саме й тут. Жодних документів не підписували, жодних обіцянок не давали. Вони навіть разом не пообідали. А для Трампа це важливо – він прекрасно знає, що за столом розмова йде інакше. А тут посварилися, дві години розійшлися, і після цього Москва почала розповідати про “дух Анкориджа”.
Апогеєм цього абсурду стали ті самі 28 пунктів, які були написані в Москві й подані як “пропозиції Дональда Трампа”. Реально це виглядало так: поговорили, потім – “а давайте ми щось напишемо і вам передамо”. Вони зварганили ці пункти, передали, а в Кремлі з радістю почали говорити, що це план Трампа. А коли у Вашингтоні з цим текстом реально ознайомилися, то схопилися за голову і почали кликати “швидку допомогу” – Рубіо, який поїхав у Женеву, потім у Берлін, витягнув ситуацію. Але тепер маємо дві реальності. У Москві – 28 пунктів. У Вашингтоні – 20 пунктів. Ця вилка і є доказом того, що вся ця історія – абсолютно порожня. Вона не завершиться жодною угодою.
Вихід тут тільки один. Сила. І ще раз – сила. І про це ми з вами говорили раніше. Якби у Трампа було трохи більше політичного “смальцю” у 2025 році, результат сьогодні був би зовсім інший.
– Тобто загроза “великої угоди”, як її називають і Трамп, і Кремль, за рахунок України та Європи – нині знята з порядку денного?
– Так. Те, що сталося наприкінці 2025 року, свідчить про одне: Україні та європейцям вдалося зупинити цей рух до катастрофи. Тепер завдання інше – сформувати дієву коаліцію, яка зможе протиставити Москві реальну силу.
– Якщо говорити ширше, повернення Трампа до влади – це серйозна зміна зовнішньої політики США. Наскільки за цей рік можна говорити про тріщину або навіть розвал євроатлантичної єдності?
– На моє переконання, роль Сполучених Штатів у НАТО буде зменшуватися. І з тих матеріалів, які мені довелося бачити, очевидно, що США залишаться лише як фактор ядерного стримування. Можливо, частково – морський компонент за рахунок авіаносців, хоча і тут великі сумніви. Те, що я бачу у закритих британських аналітичних матеріалах, викликає іронію. Я прогнозую, що США в НАТО залишаться виключно як елемент ядерного стримування.
– Союзники більше не можуть розраховувати на США у разі прямої загрози, наприклад, у випадку атаки на Балтію?
– Трамп не буде втручатися. І європейцям необхідно дбати про власні сили. Абсолютно праві ті, хто говорить про повну автономізацію Європи в питаннях оборони та безпеки. Європейці це розуміють і тому робитимуть усе, щоб допомагати Україні. Бо Україна – це Збройні сили України. Це надія. І це, зрештою, порятунок самої Європи.
– Європа опинилася в ситуації, яка ще рік тому видавалася немислимою. Політика адміністрації Дональда Трампа поставила її перед фактом: Америка більше не є головним гарантом безпеки для Старого Світу, і тепер йому необхідно терміново організовувати власну оборону. Чи можна сказати, що 2025 рік стратегічно став роком дорослішання Європейського Союзу у сфері безпеки? ЄС зрозумів, що потрібно виростати з американських “штанців” і починати покладатися лише на себе?
– Я можу з цим твердженням погодитися повністю. Якщо брати більшість урядів – за винятком невеликої кількості європейських держав, зокрема окремих членів Європейського Союзу, то усвідомлення є абсолютно чітке. Лідери ЄС уже починають тестувати нову архітектуру оборони: ключові рішення щодо України ухвалюються всередині “коаліції охочих”, а Лондон, Париж та Берлін обговорюють глибшу координацію поза традиційною роллю Вашингтона.
На тлі відсутності чітких сигналів з Вашингтона європейські уряди обережно обговорюють додаткові механізми гарантії безпеки на випадок, якщо стаття 5 НАТО буде під питанням. У Берліні та Парижі зростає готовність переглянути роль Франції як ядерного щита для Європи.
Європейська безпека і оборона мають автономізуватися. Необхідно розвивати оборонно-промисловий комплекс, нарощувати військовий потенціал, збільшувати чисельність армій і готуватися до можливих проявів прямої агресії з боку РФ – і на Балтійському напрямку, і проти скандинавських держав, і на південному фланзі. Тому що для Путіна в момент, коли стане очевидно, що він зупинився в Україні, буде потрібне досягнення. А досягнення він традиційно шукає через агресію. І цими досягненнями можуть стати атаки на країни НАТО, на європейські держави.
– Це поки більше красива декларація чи ми вже бачимо реальну безпеково-оборонну стратегію в практичному сенсі?
– Ні, Європа дуже серйозно зміцнилася протягом 2025 року, і це видно всім. Це видно за кількістю контрактів, за обсягами виробництва техніки, за комплектацією армій, за впровадженням нових технологій.
Окремо варто наголосити на залученні бойового досвіду України. І на навчаннях. Вони фактично тривали безперервно: якщо рахувати з лютого, то до кінця листопада – одні навчання змінювали інші. Причому як за родами військ, так і комплексні. З безпрецедентним залученням авіації, морського флоту – підводного і надводного, особового складу в таких масштабах, яких раніше просто не було. Окремі навчання з безпілотною авіацією – на морі, на суші, у різних середовищах.
Для Європи це колосальний обсяг роботи. Європа зміцнюється. Так, хотілося б швидше, але вона реально змінюється. І змінюється дуже швидко.
Європа, як ми вже говорили, через фактор Трампа стала ключовим союзником і партнером України. Але виходить, що вона перебуває під подвійною атакою. З одного боку – Росія, це зрозуміло. З іншого – Трамп. Чим об’єднана Європа заважає і Путіну, і Трампу?
Для Трампа Європа – це економічний конкурент. А для Путіна Трамп – це середовище експансії, середовище колоніального мислення. І Дональд Трамп із Путіним сходяться в одному фундаментальному баченні: Путін бачить Росію як імперію на Євразійському континенті, а Трамп бачить Сполучені Штати як імперію на континенті двох Америк. Згадаємо, з чого починав Трамп. Канада – “51-й штат”, Панама, тепер Венесуела… Але логіка та сама.
У стратегічній ідеї Трамп збігається не лише з Путіним, а й з Сі Цзіньпіном. Не випадково з’являється ідея “п’яти держав”. Подивімося: Росія – імперія, Китай – імперія, Індія – імперія, Японія – імперія, Сполучені Штати – імперія. Я чув аргумент, що Індія ніколи не була імперією. Але держава Бхарата історично формувалася як імперія, ще за часів імператора Ашоки.
Отже, і китайська, і індійська, і японська, і російська імперські традиції – це ті орієнтири, на які дивиться Дональд Трамп. Він бачить у цьому цифри, прибутки, вплив. Це його ідеал. І в цьому ідеалі вони з Путіним сходяться. Інтереси в них різні, але вони не перетинаються. Саме це дозволяє їм йти назустріч одне одному. З Китаєм у Трампа конфлікт, бо там технології, конкуренція, ринки, сировина. А з Росією конкуренції немає. Тому їхні інтереси й збігаються.
– Якщо підсумувати все це щодо євроатлантичної єдності й стану НАТО: чи залишається Альянс повноцінним військовим блоком на вході у 2026 рік?
– На Сполучені Штати більше не можна розраховувати. Це означає, що європейська складова в НАТО має почати домінувати. Невипадково протягом року пролунали пропозиції створювати європейські об’єднання на чолі з першим заступником командувача Об’єднаних сил НАТО в Європі – це або француз, або британець.
Згадайте ідею “коаліції охочих” або стабілізаційних сил в Україні, які мають бути підпорядковані саме першому заступнику головнокомандувача сил НАТО. Європейці вже сформували ці підходи.
Ба більше, у 2026 році, я переконаний, у Європейському парламенті з’являться відповідні структури, а в Європейській комісії – окремий комітет або комісія з питань оборони і безпеки. Не аналітичний, а управлінський. Бюджети під це вже підготовлені. І Європа готуватиме власну складову в рамках НАТО, щоб компенсувати те, що поступово буде виводитися з-під американського контролю.
– На глобальному рівні головним бенефіціаром року став Сі Цзіньпін? Скориставшись хаосом і самоізоляцією США, Китай отримав стратегічні вигоди, майже нічого не роблячи. Капітуляція Трампа у торговельному протистоянні з Пекіном стала переломним моментом року?
– Я би все ж поставив на перше місце Індію. Її даремно недооцінюють. Недооцінюють системно. Але Індія зберігає темпи зростання. У нинішній ситуації, так само як і Китай, Індія вміє вибудовувати відносини з усіма ключовими гравцями міжнародної системи. Водночас Китай поволі підходить до стагнації. Там очевидні структурні проблеми. А Індія продовжує рухатися вперед. І всі розмови про якісь серйозні внутрішні обмеження на цьому етапі в Індії просто не підтверджуються.
І тут головна помилка Трампа в тому, що якщо ти хочеш стримувати Китай, то тобі потрібно системно будувати стратегічні відносини саме з Індією. А Трамп припустився грубої помилки, коли кинувся тиснути на Моді, причому з мотивів власних політичних ігор і навіть, вибачте, особистих амбіцій на Нобелівську премію миру.
Трамп сьогодні перебуває в дуже неприємній для себе позиції. У геополітичному розкладі йому критично необхідна Індія в Тихоокеанському регіоні. Без Індії він не здатен стримувати Китай.
Індія – це стримувальний фактор для Китаю. Її ресурс колосальний, швидкість розвитку колосальна. Зміни, які там відбуваються, унікальні. І замість того, щоб системно співпрацювати з Індією і формувати спільний рух, Трамп своїми імпульсивними діями втрачає глибоких і стратегічно важливих партнерів.
Якщо брати Європу, Індію та США – це той трикутник, той якір, на якому ще можна було б тримати світовий порядок. Але Трамп своєю безвідповідальною політикою цей якір підточує.
– Якщо повернутися до Китаю. Трамп прийшов до влади з гаслом стримування КНР. Але виглядає так, що він не стримав Китай, а навпаки – підштовхнув його в багатьох сферах.
– Так і є. А нинішні виправдання Трампа, мовляв, він хоче співпрацювати з Росією, щоб відірвати її від Китаю, це принципово неможливо. Я дедалі більше переконуюся, що це просто слова Дональда Трампа, які не мають під собою жодного реального підґрунтя. Бо між Москвою і Пекіном немає навіть найменшої тріщини.
Москва фактично віддає власні території, розраховуючись за поставки китайських компонентів озброєння, технологій і фінансування військово-промислового комплексу. Це бачать усі. Те, що доповідав керівник Служби зовнішньої розвідки президенту України про десуверенізацію територій Росії та фактичну експансію Китаю, це правда. Мені свого часу доводилося читати внутрішні доповідні російських спецслужб, де прямо говориться, що щороку населення Росії зростає щонайменше на 30 тисяч громадян Китаю. Їх фінансово підтримує Пекін. Перед ними ставиться завдання не лише отримувати громадянство, а й іти в місцеві органи влади, ставати депутатами, сільськими, селищними, міськими головами.
Китай послідовно вирішує свої стратегічні завдання. І ніхто в Пекіні не збирається розривати відносини з Москвою. Заява, приписувана міністру закордонних справ Китаю, про те, що Пекін не зацікавлений у поразці Росії у війні, більш ніж показова. Вона чітко фіксує: росіянин і китаєць – “браття навіки”. Принаймні після 1946 року.
– Чи поділяєте ви думку, що 2025 рік – це фактичний розпад системи колективної безпеки з огляду на нову зовнішню політику Дональда Трампа? Його заяви щодо Гренландії, Панами, Канади – це демонтаж міжнародного права, руйнування системи безпеки? Адже, на відміну від Путіна, президент США – це зовсім інша категорія.
– Повернутися назад уже неможливо. Це пройдений етап. Що потрібно будувати далі – зрозуміло. Але чи здатен це зробити Трамп? Ні. Рік другого президентства Трампа показав його повну неспроможність впливати на ситуацію. Він мав можливості. Він мав навколо себе людей, які могли знайти вихід. Але це не про Трампа. Для Америки його друга каденція – це втрачений шанс. Але найгірше – це втрачений шанс для світу. Шанс на стабілізацію, на відновлення правового порядку і системи безпеки. У цій ситуації зупинити агресію Росії та всієї “осі зла” стає неможливо. Там, де немає добра, простір завжди заповнює зло.
Подивіться, як швидко реанімувався Іран. Говорили про удари, про стримування. А в підсумку Нетаньягу змушений летіти до Вашингтона перед Новим роком, розуміючи, що ситуація критична. Іран відновив “Хезболлу”. ХАМАС відновлюється за допомогою Росії. Мир Трампа призвів до того, що Близький Схід знову на межі вибуху. І це усвідомлюють усі. Для Америки починається надзвичайно складний період.
– І наостанок. Якщо коротко: ми ближче до глобальної війни у 2026 році? Зважаючи на зростання військових бюджетів, скорочення дипломатії, посилення військових блоків та інструментальне оформлення “осі зла”.
– Аргументів, які ви щойно навели, цілком достатньо, щоб зрозуміти: світ рухається в бік глобальної війни.
Джерело: OBOZ.UA
