24 серпня Україна відзначає головне державне свято – День Незалежності. 33-тю річницю святкують українці у всьому світі.
У Києві в цей день не проводять масових заходів. Однак на різних локаціях і в закладах культури організували тематичні вечори, концерти, екскурсії й фестивалі.
Відзначити День Незалежності в столицю приїжджають українці з різних регіонів держави. Кореспондентка Gazeta.ua відвідала популярні локації Києва й дізналася в українців, що для них означає це свято, яким вони бачать майбутнє України і як відзначатимуть День Незалежності цьогоріч.
РАДЯНСЬКИЙ РЕЖИМ І “ГОЛОС АМЕРИКИ”
Сотні синьо-жовтих прапорців неспокійно тріпочуть під стелою на Майдані Незалежності. Їх встановили українці в памʼять про загиблих воїнів. За останній кілька років прапорців значно побільшало. Їх розставили секторами, між якими уже пролягають витоптані стежки.
Сьогодні громадяни приходять до схилу, щоб віддати шану полеглим бійцям. Приносять квіти – червоні гвоздики, троянди, яскраві соняхи. Більшість людей – у вишиванках. Хтось огорнув плечі національним стягом. Зупиняються біля схилу, всіяному прапорами, фотографуються або просто довго мовчать.
– На душі дуже важко. Ми постійно виборюємо цю Незалежність. І нарешті ми всі відчули її у своєму серці – від дітей і тих, хто народився в радянський час, – говорить 55-річна Оксана. Киянка одягла вишиту бісером білу сукню. – Я вірю, всупереч усьому, у нашу перемогу. Наші захисники найсильніші у світі. Усі памʼятаємо, що наша боротьба за вільну Україну розпочалася з 1918 року. Нарешті у 1991-го вже остаточно прийняли відхід від радянщині.
Українці виборюють свою Незалежність і сьогодні, зітхає Оксана.
– Досі в цей день не відчуваю великого щастя чи радості. Особливо, коли буваю на Лісовому кладовищі, неподалік від мого дому. У мене є рідні, що загинули, що були у полоні чи воюють зараз. Тому на серці сум і біль, що дуже багато людей гине. Зараз ідемо містом і бачимо, скільки українців сидять з клунками на лавці. Раніше думали, що це безхатьки, а зараз про те, яка доля цієї людини. Звідки вона, може, у неї нічого не залишилося?
Жінка памʼятає день ухвалення Верховною Радою УРСР у 1991 році Акту проголошення незалежності України. Тоді цьому не надавали такого значення, зізнається.
– Це не виносилося так у маси. Щось говорили по телевізору, але зовсім мало. У перші дні побоювалися всі, бо до цього жили у суворому радянському режимі, – продовжує Оксана. – Я памʼятаю, як наш батько “Голос Америки” вночі вмикав і слухав, щоб дізнатися хоч якісь новини. У мене досі цей приймач стоїть. Трохи пізніше почали відчувати зміни. Відчувалося, що ми відійшли від цього зажатого режиму.
Святкувати цьогоріч День Незалежності киянка не планує. Більшість рідних і друзів сьогодні – на фронті.
– Зараз найбільше згадує святкування 30-ї річниці Незалежності. Тоді вже президентом був Володимир Зеленський. Замість параду бойової техніки, яку колись стягували з фронту, зазвичай, коли у бійців її не вистачало й так, був урочистий захід. Памʼятаю дівчинку у білій сукні, яка символізувала нашу Незалежність. Не було пафосності й помпезності, а тільки показали, що Україна бореться і має майбутнє.
“УКРАЇНЦІ НЕ МОЖУТЬ РОЗСЛАБИТИСЯ”
Ближче до обіду на вулицях зʼявляється все більше людей. У національному одязі, віночках із квітів і прапорами у руках українці крокують до Софійської площі. Відзначають цей день із рідними – гуляють із дітьми, батьками. Купують сувеніри й шеврони, що продають на тротуарах.
38-річна Катерина Пархоменко із синами Матвієм і Дмитром допивають прохолодний лимонад. Дітлахи рвуться вперед, бо мама пообіцяла зводити в кіно. Сьогодні родина дивитиметься пригодницьку комедію “Я, “Побєда” і Берлін”, яку зняли за мотивами однойменної повісті Кузьми Скрябіна.
– Зараз відчуття у цей день загострилися. Раніше завжди спокійно сприймали це свято. Не завжди одягали вишиванки чи кудись виходили. Як правило, їздили в село до батьків копати картошку. Сьогодні формат змінився, бо інші пріоритети, – каже Пархоменко, обіймаючи синів. – Підемо до прапорців, присвячених нашим героям, подивимося фільм і погуляємо трохи.
Зараз громадяни України не можуть планувати майбутнє, бо немає стабільності, каже жінка.
– Мені здається, що сильними й вольовими ми були на початку Великої війни. Зараз українці трохи озлоблені і втомлені. Це повʼязано з тим, що не відчуваємо ні впевненості, ні стабільності. Я зараз одна з трьома дітьми. Не можемо планувати нічого, бо не знаємо, що далі буде, що чекає моїх синів. Українці зараз не можуть розслабитися – ні вдень, ні вночі. Моніториш тривоги постійно. Почнеться школа й весь час треба думати, чи йдуть сьогодні діти на уроки. А якщо буде тривога, то просидять в укритті й треба буде наздоганяти все вдома.
Попри постійну небезпеку, сини Катерини не хочуть виїжджати з України.
– Бо буду сумувати, особливо за будинком, – каже маленький Матвій.
– В ідеалі, звичайно, хотілося б кордонів 1991-го. Але не знаю, наскільки це в нашій ситуації реально. Однозначно це має закінчитися не переговорами чи мирними угодами, бо з історії вже знаємо, що це все з Росією марна справа, – додає Катерина. – Досі не зрозуміла, що відбувається на Курщині. Читаєш новини, скільки захопили там, а другим повідомленням – про втрати. Але хочеться вірити, що в цьому є великий сенс і військовим краще знати. І чоловікам зараз ще важче планувати майбутнє, бо не знають, де будуть завтра. Не хочуть іти воювати через інформацію про некомпетентних командирів, брак зброї. Зараз уже українці розуміють, що на одному ентузіазмі ти далеко не підеш.
Для ефективної мобілізації, вважає Катерина, бригади мають відкривати рекрутингові центри. Щоб українці могли обирати, у який підрозділ вступати. Зараз жінка мріє, щоб її діти могли спокійно будувати життя в Україні.
– Хочеться, щоб десь магічним чином зникла корупція. Хочеться знати, що діти через 10 років зможуть отримати якісну освіту тут і планувати майбутнє, – каже наостанок жінка.
ПОВЕРНУТИСЯ У РІДНІ ДОМІВКИ
На Софійській площі зібрався натовп. Сьогодні тут презентують новітні українські розробки від ДСНС, Нацполіції й приватних компаній. На бруківці розставили дрони, всюдихідні машини, розвідувально-ударні роботизовані комплекси, роботизований транспорт для евакуації людей і гасіння пожеж. Серед усієї техніки громадяни розглядають трофейний російський “Орлан”, збитий над Україною.
Праворуч біля намету стоїть великий безпілотник. До нього внизу прикріплені ноші, на яких зараз лежить манекен. Розробка пройшла вже перший етап випробувань. У майбутньому пристрій допомагатиме евакуювати поранених або доставляти вантажі до 130 кг на небезпечні ділянки фронту, розповідають розробники.
– Сьогоднішній день символізує для наше життя, нашу свободу, – говорить 37-річний Олексій. У центрі столиці гуляє з мамою. – Зараз це свято більш цінне, бо оплачене життями наших воїнів. Українці зараз – незламні. Але бувають люди різні, тому всі прирівнювати до одного не можна. На початку було більше патріотично налаштованих людей, які й пішли захищати державу на фронті. Зараз мобілізація йде складніше, бо перша хвиля патріотизму трохи відійшла. Зараз решта людей має знайти сили і можливості, щоб піти боронити країну. На це впливають новини про командирів, які втрачають бездумно особовий склад. Такі новини демотивують, бо ніхто не хоче втрачати життя без користі.
Чоловік каже, що українці сьогодні очікують змін від командування й влади. Зокрема, у боротьбі з корупцією, яка почала розквітати, каже він.
– Одна справа кілька тижнів, а інша – бігти марафон. Але новини з Курської народної республіки нас порадували й підняли загальний дух, – сміється чоловік. – Дехто відчув такий порив, як на початку повномасштабного вторгнення. Надіємося, що у нас буде ще одна АЕС і не будуть вимикати світло взимку.
Рятувальники демонструють роботу інноваційної техніки. Спілкуються з глядачами й розповідають про розробки. Дітлахи граються з синім дрібним роботом, що возить площею маленький український прапор. Чоловік у кепці піднімає по черзі синів над всюдихідною машиною, щоб малеча змогла зазирнути в кузов. Люди стають у чергу, щоб сфотографуватися біля техніки. Працівник ДСНС вмикає машину для гасіння пожеж – бризки води розлітаються довкола й охолоджують розпечені на сонці тіла.
– Ми приїхали з Харкова, у маленьку відпустку, – говорить 24-річний Дмитро. У затінку пʼє каву з подругою Даяною. – Зараз ставлення до Дня Незалежності змінилося. Українці стали більш обʼєднаними. Відчуваємо гордість за нашу країну й хлопців, які воюють.
Харківʼяни зізнаються, що в рідному місті жити буває страшно через постійні обстріли. Останніми днями вони стали менш інтенсивні, каже Дмитро.
– Я думаю, що це затишшя перед бурею, – продовжує. – Росіяни не покинуть спроб захопити Харків, та і наступ на Курщину їх провокує. Але я бачу своє майбутнє в Україні. Подобаються люди, міста, такі красиві, як і в Європі. Нам потрібно повернути всі свої території. Люди з тимчасово окупованих міст хочуть повернутися у рідні домівки. Просто важко втрачати близьких…
Дмитро оглядається довкола і каже, що у Києві “більше відчувається життя”.
– Тут усе кипить, не так, як у Харкові. У нас всі магазини зачинені, бізнес не повертається, люди виїхали, – зізнається. – Але у Харкові зараз можна зі своїм житлом прожити на 30 тисяч. У Києві цього не вистачить.
Дмитро й Даяна вітають зі святом і прощаються. Ідуть у кавʼярню на розі купувати каву. Увечері в центрі столиці починають гомоніти вулиці. Музиканти грають “Ой, у лузі червона калина” або пісні Кузьми Скрябіна. Столики на літніх терасах зайняті, а біля кіосків збираються черги.
Джерело: Gazeta.ua
