Jamala, Jerry Heil, Наталія Могилевська, Злата Огнєвіч, Оля Полякова, Pianoboy, VovaZiLvova, Марина KRUTЬ, DANTES, Kozak Siromaha, Quest Pistols – це лише частина артистів, з якими співпрацював або продовжує мати справу музичний продюсер та автор пісень Роман Черенов, більш відомий як Morphom. Нині він разом із сім’єю мешкає в Португалії та, попри все, намагається бути максимально корисним Україні.
В інтерв’ю OBOZ.UA саундпродюсер зізнався, як опинився за кордоном після 24 лютого 2022 року, поділився думками про штучний інтелект та майбутнє музичних авторів, які бояться залишитися через нього без роботи. Чи справді реально заробити на музиці $100 тисяч, яким за життя був фронтмен гурту ADAM Михайло Клименко та чому розмовляти російською мовою має бути соромно? Про це та інше – далі.
– Романе, ми познайомилися з вами на концерті реп-виконавця VovaZiLvova та його дружини Vsiudysvoia у Лісабоні. Буду відвертою: раніше нічого про вас не знала, але ваші пісні сподобалися настільки, що почала шукати більше інформації. З’ясувалося, що ви є автором дуже багатьох українських хітів, а починали творчий шлях з написання музики для рекламних роликів та серіалів. Розкажіть про себе.
– Робота в музиці, яка згодом почала годувати мене і сім’ю, – це поєднання збігу обставин і певної наполегливості. Автор першої оригінальної мелодії до реклами цукерок Bonjour Володимир Кріпак – людина, якій я завдячую тим, що опинився в музичній сфері. Працюючи на студії Baker Street Studio в Києві, я познайомився з чудовими людьми, почав розвиватися і здобув фундамент досвіду, який залишається зі мною й досі.
Другою людиною, яка, можна сказати, подарувала мені квиток уже в шоу-бізнес, стала співачка Jamala. Ми почали співпрацювати у 2015 році: це пісні “Більше”, I believe in you та інші.
– А хто з українських артистів став для вас відкриттям?
– Торік я вперше працював зі співачкою Мартою Адамчук. Ми зробили пісню, яка називається “Історія”. Марта дуже зібрана й самостійна. Мені імпонують такі якості в артистах – це полегшує співпрацю і підвищує результат. Тому що коли йдеться про роботу, більшість живе в ілюзіях.
Ще я почав співпрацювати з блогером Богданом Андрухом, якого раніше чомусь уникав. На той момент мені вистачало замовлень, тому з ним ми тільки листувалися в Іnstagram. Згодом з’ясувалося, що в нас дуже класно виходить робота разом. Богдан – освічений музикант і непересічний артист.
– Моїй молодшій доньці дуже подобається пісня “Любов, борщ, газони” у виконанні Андруха та письменниці Каті Бльостки. Чи очікували, що вона матиме такий успіх?
– Богдан тоді “хайпонув” зі своїми reels: кількість підписників зросла від 20 тисяч до 100 тисяч. Він отримав хвилю популярності – відповідно від нього чогось очікували. Ось цим “чогось очікували” і стала пісня із Катею Бльосткою, яка насправді до того ніколи не співала. Та ми пройшли шлях розуміння, як це зробити, адже коли включається вокал людини, у якої мало досвіду, виникає запитання: “Що це?”. Але ми все пропрацювали.
– З ким із артистів у вас склалися близькі стосунки?
– У мене немає бажання з кимось “ближче триматися”. Звісно, мені дуже не вистачає Макса Пташника – автора хіта “Поки ніхто не бачить”, який став популярним у TikTok у 2022 році та зібрав мільйонні прослуховування на різних музичних платформах. Раніше ми багато часу проводили разом, наскільки це було можливо, адже він жив у Львові, а я тоді ще мешкав у Києві. Наразі ми не бачилися з початку війни.
VovaZiLvova приїжджав до нас у Португалію, ми навіть погастролювали з ним тут. У його тур Європою на три з половиною місяці ми мали їхати разом, але я відмовився, бо порахував, що на сім’ю з чотирьох осіб це досить дорого. Крім того, ти випадаєш із графіка, можливих замовлень і перетворюєшся на такого собі хіпі. Та найбільший ризик – це зіпусувати стосунки. Тому що одна людина нечасто справляється з такими викликами, а тут ти їдеш двома сім’ями, де четверо дітей та п’ятеро дорослих. У мене був досвід таких довготривалих відпусток з близькими людьми. Все добре до моменту, коли ти не можеш собі догодити, бо потрібно догоджати ще комусь.
Я не кажу, що тур мав бути відпочинком, але все одно ми могли зіпсувати стосунки. Крім того, ми тоді тільки в’їхали у свій будинок, який вдалося придбати, тому що жити в Європі та сплачувати оренду – штука невдячна.
Насправді я підтримую робочі стосунки зі всіма артистами чи діячами культури, тобто немає таких людей, кого б я ігнорував. Досить часто це спілкування навіть у жанрі стендап. Наприклад, коли я писав музику до серіалу “Обмежено придатні”, то було таке відчуття, що ми з режисером Аркадієм Непиталюком працюємо “на слабо”, бо він запропонував зробити авангардний джаз, де труба – основний інструмент. Це стало викликом для мене, тому що я не граю на трубі. В процесі не обійшлося без “підколювань”. Однак усе вдалося – Аркадій затвердив музику.
– Ви також співпрацювали з Михайлом Клименком, фронтменом гурту ADAM, раптова смерть якого шокувала багатьох. Яким він вам запам’ятався?
– Адам був людиною, яка робила свою справу і могла не відповідати на дзвінки та повідомлення. Він на 100% віддавався творчості. Коли я мешкав у Києві, то їздив у спортзал, через дорогу від якого Адам мав свій куточок на студії Олександра Пономарьова “З ранку до ночі”. Тому час від часу заходив до нього.
Він запам’ятався мені як людина, яка не розмінюється на дрібниці, а робить свою роботу. А ще, як не дивно, був дуже скромним. Артист має бути автентичним, не повторювати умовний тренд, а усвідомлювати, чим він відрізняється. Адам із дружиною Сашею знімали прості відео, не намагалися вдавати когось, а робили те, що стає популярним буквально тільки зараз – бути не вилизаною картинкою, а тим, ким ти є насправді.
– Ви підтримали петицію, яку зареєстрував відомий продюсер Вадим Лисиця, на присвоєння Михайлу Клименку посмертно звання народного артиста України?
– Так, я її підписав.
– Що вам відомо про публічний конфлікт, який розгорівся між співачкою Кажанною та лейблом Jerry Heil? Нагадаю, Анна Макієнко (Кажанна) заявила, що перебуває в “рабському контракті” з NOVA MUSIC та не може його розірвати попри попередні домовленості.
– Артист – це ходяча амбіція, інакше артистів узагалі б не існувало. Рано чи пізно кожен замислюється, чи потрібен йому продюсер. Jerry Heil свого часу пішла від Secret Service Entertainment Agency і я вважаю, що такі зміни і є ростом.
Водночас є й інша частина артистів, які чудово розвиваються разом із продюсером. Щоб розібратися, хто має рацію у подібних конфліктах, потрібно знати деталі домовленостей, а їх зазвичай не знає ніхто, окрім самих учасників. Скажу як людина, яка неодноразово підписувала контракти: там, де є дим, зазвичай є й вогонь.
– Чи співпрацювали ви з російськими артистами? Якщо так, чи підтримав вас хтось із них, коли почалося повномасштабне вторгнення?
– До 24 лютого 2022 року я справді “грішив” співпрацею із російськими артистами і каюся про це. З тих, кого ви можете знати, це Арсеній Бородін (фіналіст “Фабрики зірок–6”), також робив фіти (feat – це скорочення від англійського featuring, що перекладається як “за участю”, тобто коли в створенні пісні бере участь декілька артистів. – Ред.) для Вікторії Дайнеко (фіналістка “Фабрики зірок–5”, підтримує війну Росії проти України, фігурантка бази “Миротворець”) та Вадима Олійника.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, всі контакти з ними обірвав. Підтримки з їхнього боку не було.
– Яким вам запам’яталося 24 лютого?
– Ми повернулися до Києва з Івано-Франківська саме в ніч на 24 лютого – їздили на сонграйт-сесію (songwriting session – це спільна творча зустріч, зазвичай музикантів, авторів пісень, композиторів та продюсерів, спрямована на створення нової музичної композиції; від ідеї до готового тексту, мелодії та аранжування, де учасники діляться думками та ідеями для написання пісні. – Ред.). Заправили машину, тільки зайшли в помешкання, не встигли навіть прилягти, як усе почалося. Не думаючи, схопили дітей, нерозібрані валізи, які стояли на порозі, стрибнули в авто і поїхали до кордону.
– І вас пропустили?
– Тоді ще не було оголошено мобілізацію, тобто фактично за нами вже закривали кордон. Тому ті, хто, як і ми, були зібрані, виїхали без заторів. Ми перетинали кордон, щоб перестрахуватись. Це був орієнтир всіх людей на той момент. Але “тиждень-два” перетворилися на два місяці, потім зненацька вже й рік минув, тоді другий, як ми жили в Польщі. І виходило, що весь час я наче стояв біля дверей, чекаючи, коли буде безпечно зайти…
За той період я дуже полюбив Польщу, поляків, ми маємо там друзів, але мені пригадалася давня мрія до війни – пожити в різних країнах. Ми зрозуміли, що якщо не приймемо це рішення зараз, з часом буде важче. І якщо є така ідея, варто спробувати, бо сила волі – така штука: вона не накопичується, а розходиться.
Ми проїхали тими європейськими країнами, які нам були цікаві: Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія. І от де ми ще не були – це Португалія, яка нам найбільше сподобалася. Пів року морально готували дітей до чергового переїзду. А в них за цей час сформувалося оточення, друзі…
– Не було бажання повернутися в Україну за цих майже чотири роки?
– Це цікаве питання. Я намагаюся над цим не замислюватися, бо тоді доводиться вигадувати аргументи й виправдовувати себе. Є ситуації, на які я не можу впливати, тому немає сенсу нарощувати стрес. Зараз мій пріоритет – це сім’я. Я зосереджуюся на тому, за що несу відповідальність, тому уникаю зайвих “колупань” у собі стосовно повернення чи неповернення.
Ми прагнемо бути корисними для України. А чим я можу бути корисним, так це організовувати концерти. Один із перших ми зробили через два тижні, як приїхали – просто в галереї старого португальського будинку, в якому нічого не було, тільки картини висіли. Або приїжджає якийсь артист сюди, я пропоную робити концерт разом. Також проводжу колоборації з місцевими музикантами, які теж не проти себе показати. Сьогодні вся моя концертна та творча діяльність – це благодійність.
Наприклад, пісня “Світлом до світла” у колаборації з Мариною Круть, Софією Лешишак і Валерією Вовк – це також назва збору від благодійного фонду “ТИХО”, куди ми зібрали близько 17 мільйонів грн, й усі майбутні кошти з прослуховувань пісні теж підуть на благодійність. Андрій Лиман є співзасновником фонду, він також військовий та волонтер, дуже енергійний чоловік. Це була його ідея. Коли він організовує збір, то продумує все до деталей, тобто не просто “нам терміново потрібно закрити збір” – є ціла стратегія.
Я, чесно кажучи, туплю, що не підраховую, скільки це приносить коштів, але від початку повномасштабної війни ми не дали жодного комерційного концерту. Абсолютно всі зібрані гроші спрямовуємо на допомогу Збройним силам України. У моєї дружини також є вагоме досягнення – місцевий музей організував виставку, на якій окремо виділили простір для її картин. Кошти від їхнього продажу спрямовують на підтримку ЗСУ.
– З вами на сцені також виступають ваші діти. Чи охоче вони виходять на публіку, чи все ж іноді доводиться їх вмовляти?
– Я виступаю з дітьми, бо так зручніше – вони поруч зі мною і залучені в процес. Але, безумовно, важливо створити для них такі умови, щоб їм було цікаво. Тому що щойно дитина скаже “ні” – все, ти програв. Тож завдання тут – не вмовляти, а зацікавити й дати відчуття, що це їхній вибір.
– Я бачила ваше відео на YouTube, де ви розповідали, що заробили на своїй музиці 100 тисяч доларів.
– Звісно, що я заробляю зі своєї музики, я з неї живу, але так, щоб взяло і впало 100 тисяч доларів – такого нема. Тобто не можу сказати, що отримав ці гроші в чистому вигляді, адже сплачуються податки. Крім того, у нас дуже розмита історія з лейблами та дистрибуцією.
Коли тільки з’явилася функція в ChatGPT, за допомогою якої можна дослідити суму зароблених коштів за певний період, я нею скористався. Хоча домогтися конкретних звітностей чи цифр дуже важко. Пригадую, як неочікувано залетіла наша спільна з VovaZiLvova пісня “Шукав тебе. Знайшов тебе”. На той момент ми навіть не знали, як отримати гроші за перегляди, як звітувати… Зараз я вже систематизувався. У мене є в одному місці гаманець – я точно бачу, яку суму заробив та за який період.
– Ви активно використовуєте штучний інтелект у своїх піснях, тоді як Василь Лазарович та інші артисти схвильовані тим, що такими темпами музичні автори через п’ять років просто залишаться без роботи.
– Ті, хто так каже, справді можуть залишитися без роботи. У мене з цього приводу немає переживань. Я активно досліджую цю тему й можу сказати, що насправді штучний інтелект – лише черговий інструмент. Коли з’явилися мобільні телефони, ми отримали змогу за секунду послухати будь-яку пісню, тоді як раніше шукали магнітофон на дві касети, щоб мати можливість її переписати.
Є й інший бік – умовна легкодоступність інструментів породжує цілу сферу людей, які раптом вирішили бути музикантами. Ті ж, хто працює в цій галузі багато років і добре розуміє, як усе влаштовано, автоматично стають експертами, і попит на них лише зростає. Штучний інтелект виробив таку кількість сміття, що пісні стали короткими й беззмістовними. Тож ми будемо не просто без роботи – ми будемо полювати на те, що справді є автентичним. І в цьому сенсі виходить, що ми на правильному шляху. Тобто в такий спосіб відсіюється умовне сміття, адже цінність, яку несуть емоція та вміння працювати з інструментами, нікуди не зникла.
Штучний інтелект – це лише алгоритм. Я використовую його по-різному, але глобально нічого не змінилося. Поки що він не робить нічого краще за мене. Зараз більша проблема – відібрати з усього згенерованого те, що потенційний клієнт справді хоче почути, адже я можу надіслати йому 20 варіантів у різних жанрах однієї пісні. Ще кілька років тому про це можна було лише мріяти, а сьогодні ти думаєш: невже потрібно прослухати 20 варіантів і так і не знайти свою пісню? У цей момент автоматично зростає цінність експертності людини, що порадить не слухати все підряд, а обрати той варіант, що резонує з піснею та сенсами, які артист хоче передати.
– На сонграйт-сесіях до вас у студію приходили різні знаменитості, більшість із яких спілкувалася з вами російською мовою, тоді як ви відповідали українською. Чи так було завжди?
– Я виріс без батьків. Мій тато був військовослужбовцем і загинув унаслідок опромінення на військовій базі в Іркутську. Мати також померла, тому мене виховала російськомовна бабуся. Не те щоб я не говорив українською, але це не була моя мова на 100%. У власній сім’ї – з дружиною та дітьми – я завжди спілкувався українською, а от у роботі чомусь переходив на російську. Остаточно на українську мову я перейшов уже після 2014 року.
Я поставив собі челендж – не перемикатися на російську два тижні, однак цей челендж триває і досі Зараз спілкуюся з кимось, скажімо, з високорангових людей, до мене звертаються: я кажу: Співрозмовник продовжує російською, а я знову відповідаю українською. Згодом люди розуміють, що я вже не перемкнуся, і самі переходять на українську. От і все.
– З ваших слів усе так просто…
– Чим більше ми створюємо перешкоди, тим більше самі в них віримо. Не варто страждати за російською мовою – її потрібно просто відпустити. Раніше ми не пишалися тим, що говоримо українською у бізнес-розмовах, а тепер навпаки – соромно говорити російською. Виходить, що сьогодні російська стала мовою меншовартості.
Суржик – це не страшно, а навіть прикольно. Якщо ми цькуватимемо людей за суржик, то вони, умовно кажучи, ховатимуться, як черепахи, у свій панцир. Тому в будь-якому разі краще говорити суржиком, ніж мовою меншовартості.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з продюсером музичного лейблу ENKO Миколою Кучерявим – про Євробачення-2022, поїздки на фронт і гостре запитання Леоніду Кравчуку: “Люди вмирали за свою землю, а ми не можемо сказати про “Азовсталь”?”
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з Kozak Siromaha – про “Голос країни”, хейт через Ніколаса Карму і причину, чому вважає жінок відьмами: “Я готувався до війни з 2006 року”.
Джерело: OBOZ.UA
