Фізичні та психологічні травми стали невід’ємною частиною реальності для багатьох українських воїнів. Проте більшість із них перетворюють ці виклики на можливості.
Ми поговорили з героєм, досвід якого доводить, що життя після поранення може бути яскравим та сповненим нового сенсу.
Воювали родиною в одному батальйоні
Герман Золотарьов, 33-річний уродженець Чугуєва Харківської області, до повномасштабного вторгнення Росії був цивільним. Він працював у різних сферах – від газового господарства до заводу. Але військова служба не була для нього чимось новим. До 2022 року він встиг побувати в зоні АТО у складі 92-ї бригади ЗСУ. Після закінчення контракту Герман планував разом з дружиною переїхати до Польщі, але обставини склалися по-іншому.
24 лютого 2022 року залишило в його пам’яті незгладимий слід.
“Вітчима підняли по тривозі о 5 ранку, він одразу ж поїхав у частину. Мама, яка була в запасі першої черги, отримала виклик трохи пізніше, десь о 6:00–6:30. Ми вже не спали – Чугуїв розташований дуже близько до кордону, лише за 60 км до Росії. Зранку все місто вже гуло”, – розповідає він.
Не вагаючись ні хвилини, Герман схвалив рішення стати на захист країни. У перший день, о 9 ранку, він вже був у військкоматі в Чугуєві.
Намагався врятувати товариша
3 грудня 2022 року, під час виконання бойового завдання в Луганській області, неподалік від дороги Сватове–Кремінна, його група потрапила під ворожий обстріл.
“Ми з товаришами опинилися під обстрілом у танку. Перші прильоти важко поранили хлопців. Одному відірвало ногу, я кинувся рятувати побратима. Тільки-но затягнув його в окоп, не встиг сховатися – і мені прилетіло, відірвало руку”, – згадує Герман фатальний день.
Попри власне поранення, Герман зумів врятувати життя побратима. Той хлопець вижив, повернувся додому. Але, ділиться Герман, воїн психологічно не впорався зі своєю травмою тому, на жаль, його вже немає.
Пройшов чотири кілометри після втрати руки
Момент поранення та подальша евакуація стали для Германа Золотарьова справжнім випробуванням на міцність. Тоді він зумів зберегти самовладання та рішучість.
“Наклав собі джгут, перемотав рану. Потім ще спитав у хлопців, чи є двохсоті (загиблі. – Ред.) Сказали, що немає. Викликав евакуацію і майже 4 кілометри йшов до місця призначення”, – згадує Герман.
Втрата крові у Германа була суттєвою. Коли він дістався до своїх, його ледь впізнали.
“Я був зелений, як жаба, від великої втрати крові. Мої хлопці, як побачили мене, здивувалися. Кажуть: “А ти вийшов з оточення!” – пригадує він.
Усвідомлення втрати руки прийшло не одразу. Але стан самої руки був критичним, і вже тоді було зрозуміло, що врятувати кінцівку не вдасться. Рука висіла на одному сухожиллі, були перебиті частини. Перша свідома думка після поранення – подив від того, що вижив у таких обставинах.
“Я дивувався, що це була тільки рука. Я ще так на себе після прильоту подивився, спочатку низько голову опустив, дивлюся – ніби цілий. Думаю, як так може бути?” – розповідає Герман.
Гумор на операційному столі
Перебування в госпіталі Герман згадує не без гумору.
“Хірург спитав мене: “Ти, братан, куриш?”. Я кажу: “Так, айкос”. Він мені айкос зарядив прямо на хірургічному столі. Я кажу: “А що, так можна?”. Він каже: “Тобі можна”, – каже військовий, згадуючи цей сюрреалістичний момент.
Після операції Герман зателефонував дружині, яка дуже плакала від шоку. Але вже наступного дня, приїхавши до нього в Дніпро, проявила неймовірну силу духу та підтримала.
“Вона подивилася на мене і сказала: “Ну, ти в мене правшею був, правшею і залишився. Нічого страшного, головне, що яйця не відірвало”, – з гумором каже Герман.
Люди дивляться на протез із захопленням
Після поранення захисник пройшов довгий шлях реабілітації та протезування. Він вирішив залишитися в Україні. Цікаво, що Герман не завжди носить протез, оскільки багато займається спортом. Тому з ним іноді незручно робити вправи. Протез чоловік одягає, коли виходить у соціум – із дружиною в ресторан чи ще кудись.
“Люди дивляться на протез із захопленням – він дуже гарний. Просто під мою особистість. У мене доньці пів року, то вона ще не розуміє. Дивиться, що щось є, а що це – ще не розуміє”, – каже чоловік.
Чоловік із вдячністю згадує підтримку близьких. Проте визнає, що не всім так щастить.
“Є проблема, коли молоді сімейні пари, які нещодавно одружилися, стикаються з такою бідою. Деякі дівчата не знають, як буде далі, і кидають хлопців. У таких випадках у чоловіків стан погіршується”, – пояснює Герман.
Спортивні змагання і гори
Після повернення з фронту військовий не лише адаптувався до нового життя, а й знайшов нове покликання у спорті та допомозі іншим ветеранам.
“Я знайшов дуже багато друзів у ветеранській спільноті, особливо через спортивні змагання”, – каже він.
Захисник додає, що один з побратимів став його кумом. Тож скоро Герман буде хрестити дитину – це вже майже родинні стосунки.
Сьогодні Герман – спортивний менеджер, організовує тренування та змагання для ветеранів.
“Щоб хлопці не лежали в госпіталі, не нудьгували, ми вивозимо їх у місто, щоб вони звикали до того, що люди будуть по-різному дивитися. У центрі реабілітації всі звикли до поранених, а в місті може знайтися дитина, яка буде тицяти пальцем. Це викликає тригери у ветеранів, але їм треба звикати до цього”, – говорить він.
Герман у дитинстві займався легкою атлетикою, грав у настільний теніс. Втім, після поранення відновив спортивну активність і досяг гарних результатів.
“Я потрапив до складу національної збірної серед ветеранів. Представляв Україну в Америці на Air Force and Marine Corps Trials, де здобув бронзову медаль”, – ділиться чоловік.
Герман також бере участь в екстремальних заходах. Нещодавно він разом з іншими ветеранами здійснив похід у гори, а саме на гору Кострича висотою 1585 метрів. Це був наймасовіший похід в гори людей з ампутаціями, який, можливо, потрапить до Книги рекордів України.
Фантомні болі все ще турбують чоловіка. З самого початку вони були сильними. Зараз Герману легше. У декого болі не проходять до кінця життя.
Про “внутрішні опори” у часи війни
Ветеранам, які намагаються адаптуватися до цивільного життя, Герман радить не вішати носа. Життя на пораненні не зупинилось. Треба рухатися далі, відкривати нову сторінку життя і власним прикладом показувати іншим хлопцям і дівчатам, які отримали травму, що треба жити.
Історія Германа Золотарьова – потужний приклад того, як можна не лише подолати власні труднощі, а й стати опорою для інших. Його шлях від пораненого бійця до активного спортсмена та організатора, який допомагає іншим ветеранам, дуже надихає та мотивує.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безплатну допомогу у спільноті EnableMe.
Джерело: OBOZ.UA
