2026 рік стає для України не просто черговим роком війни, а точкою стратегічного вибору, наслідки якого можуть визначити безпекову архітектуру Європи на десятиліття вперед. Ключовим ризиком стає не військова поразка в класичному розумінні, а нав’язування так званого миру, який насправді є лише паузою перед новою, ще небезпечнішою фазою війни. У центрі цього ризику – сценарій “замороженої поразки”: припинення активних бойових дій без відповідальності агресора і без реальних гарантій безпеки для України.
Головна небезпека 2026 року полягає в тому, що міжнародний контекст дедалі більше працює не на справедливий мир, а на зручну стабілізацію для Заходу. Втома союзників, внутрішні політичні кризи в США та Європейському Союзі, страх ескалації та бажання “закрити українське питання” створюють сприятливе середовище для тиску на Київ з метою прийняття компромісів, які фактично легалізують результати російської агресії.
Паралельно із зовнішніми загрозами зростає ризик внутрішньої дестабілізації. Тривала війна веде до соціальної, економічної та психологічної втоми суспільства. Інформаційні операції, радикалізація дискусій про війну й мир, а також спроби нав’язати Україні референдуми щодо територій створюють потужний потенціал для поляризації та внутрішнього конфлікту. Це стратегічно небезпечний інструмент, здатний підірвати стійкість українців зсередини.
На тлі цього Росія, попри економічне та демографічне виснаження, зберігає свою стратегію незмінною: війна на виснаження, очікування політичних зламів на Заході та спроби повернення РФ у глобальну політику без покарання за агресію.
Саме сукупність цих факторів робить 2026 рік одним із найбільш небезпечних і водночас визначальних для майбутнього України.
Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.
– На ваш погляд, які основні загрози стоятимуть перед Україною у 2026 році? Зважаючи на нинішній перебіг переговорного процесу, на так званий мирний план Трампа, чи може бути це несправедливий мир? Загалом, наскільки сценарій “замороженої поразки” є небезпечним для України і чи можна його уникнути?
– Головна загроза для України сьогодні – стан її Збройних сил і ймовірність подальшого відступу з контрольованих територій. Саме з цього випливає можливість говорити про несправедливий чи справедливий мир. Мир між Російською Федерацією та Україною, як мені здається, у найближчі роки укладений не буде. Можливо, не лише в найближчі, а й у більш віддаленій перспективі.
Причина проста: жодна зі сторін не досягла своїх цілей. І головне, російська сторона як агресор не просто не досягла своїх початкових цілей, але й те, що теоретично може бути зафіксовано як мир, зовсім не вкладалося в її первинні плани. Тому будь-яка домовленість, якщо вона взагалі буде досягнута, матиме характер напівформального проголошення тимчасового припинення вогню. Це припинення може тривати десятиліттями, як це відбувається у відносинах між Північною та Південною Кореєю.
При цьому є принципова різниця. На території Південної Кореї перебуває потужний контингент американських збройних сил, імовірно, з ядерним компонентом. Нічого подібного на території України наразі не передбачається. Тому говорити про справедливість такого миру не варто. Це слово тут взагалі не пасує. Справедливого миру не може бути апріорі. Він можливий лише за умови, що Росія визнає факт агресії, необхідність відшкодування завданої шкоди. Хоча, якщо говорити чесно, як можна відшкодувати десятки й сотні тисяч загиблих? Окрім цього має бути політичне визнання провини, яке за своєю суттю нагадувало б покаяння Німеччини після Другої світової війни або щонайменше Японії. Тож говорити сьогодні про справедливий мир – це сфера фантастики.
І тут я повертаюся до головного. Все залежить від стану Збройних сил України. Він зараз далеко не блискучий. І це впливає не стільки на військових – це впливає на ставлення до нас наших союзників. Наприклад, абсолютно слушно було зауважено одним із дослідників, що успішна оборона в районі Покровська і Мирнограда значною мірою сприяла наданню фінансової допомоги з боку ЄС. Так само операція в районі Куп’янська серйозно вплинула на позицію команди Трампа під час переговорів.
Тепер щодо міжнародної складової. Президент Зеленський у своїх останніх інтерв’ю неодноразово зазначав, що близько 90% теоретичних пропозицій, які могли б стати основою перемир’я або миру, погоджені з американською стороною. З російською стороною вони не погоджені жодною мірою. Вони є бажаними з нашого боку. Я навіть не впевнений, що вони є бажаними з боку США. Мені здається, що американці не готові наполягати саме на тих формулюваннях і висновках, яких дійшла українська сторона. Уся ця ситуація свідчить про одне. Досягнення будь-якого перемир’я або мирної угоди виглядає вкрай проблематичним, якщо ми не побачимо серйозних провалів з російського боку – у військовій, економічній або політичній сфері.
– Припинення вогню на цьому етапі війни – чи може такий крок зробити Путін? І як ми можемо цим скористатися?
– Цілком. Для того щоб залікувати рани, яких Україна завдала Росії в цій війні, відновити логістику, абсорбувати величезні захоплені території, десятки тисяч квадратних кілометрів, навести там елементарний порядок, стабілізувати соціально-економічну ситуацію, щоб населення не вибухнуло, – на все це потрібні роки.
При цьому, якщо ці роки потрібні Росії, то вони є і в України. Вони є і в європейців, і в інших потенційних партнерів. Вони є і у Штатів, де вже за десять місяців відбудуться вибори і з’явиться новий склад Конгресу, який, цілком імовірно, буде більш вимогливим щодо співпраці США з Європою. Є теоретичні розмови про приєднання України до ЄС у 2027 році. Це може бути напівприєднання, але воно стане фактом. І все це свідчить про те, що жодної фатальної невідворотності відновлення агресії немає. Так, у нинішньої кремлівської влади є бажання і намір це зробити. Але чи дозволять їм це зробити обставини через два роки – я зовсім не впевнений.
Головне питання – наскільки швидко, повноцінно і якісно українська влада у разі досягнення певного мирного моменту зможе перебудувати країну. Позбавивши її системних вад, які проявилися під час корупційних скандалів, підкупу депутатів, неадекватного управління військами, а також у принциповій необхідності зміни способу формування державної влади, включно з рекрутингом і мобілізацією.
– Якщо говорити про внутрішні проблеми і дестабілізацію. Референдум, про який зараз активно говорять не лише президент США і російський диктатор, але й президент України. Наскільки це може бути дестабілізуючим чинником для суспільства?
– На мій погляд, тема референдуму мертва. Вона жива лише в заявах і на папері. Насправді він не може відбутися із двох причин. Перша. Відповідно до Конституції України, для того щоб референдум мав юридичну силу, в ньому мають взяти участь понад 50% виборців, а не просто тих, хто прийшов голосувати. Кількість виборців в Україні зараз становить близько 20 мільйонів. Ми фізично не зберемо 10 мільйонів голосів з урахуванням масового виїзду, небажання, неможливості і безпекових ризиків. Друга причина. Російська влада офіційно заявила, що жодного припинення вогню для підготовки референдуму не передбачається. А ми говоримо щонайменше про 60 днів, і навіть це надзвичайно мало.
Отже, з урахуванням цих двох факторів, такий захід не відбудеться. А якщо він не відбудеться, то сама тема наразі зависає в повітрі. На цьому етапі говорити про неї як про реальний фактор дестабілізації, на мій погляд, безпідставно.
– Щодо партнерів. Ви зазначали, що успіхи на фронті стимулюють допомогу. Чи означає це, що неуспіхи, навпаки, спонукатимуть партнерів обмежувати підтримку? За останній рік відбулася помітна переорієнтація зі США на Європейський Союз у питанні фінансової та військової допомоги. Чи здатна Європа у 2026 році хоча б не зменшувати цей темп, зважаючи на власні внутрішні проблеми?
– Нещодавно були опубліковані дані щодо військової допомоги Україні з боку нашого найбільшого європейського союзника після США – Німеччини. Там дуже суттєва різниця між 2025 і планами на 2026 рік. Я зараз не називатиму точні цифри, але йдеться приблизно про зменшення на 30%. Це перший сигнал. Другий сигнал – Франція. Вона багато говорить про допомогу Україні, але реальної військової допомоги за останні три місяці я не бачив. На останньому засіданні у форматі “Рамштайн” французи не внесли серйозних фінансових зобов’язань. Італія лише з другої спроби змогла проголосувати рішення про військову допомогу Україні на наступний рік через опір однієї з правлячих партій. Чехія випала з активних партнерів. За прем’єра Бабіша вона таким партнером більше не є, і чи буде взагалі постачати щось надалі – велике питання.
Балтійські країни виснажені. Швеція виснажена. Данія виснажена. Фактично залишаються окремі країни та індивідуальні ініціативи – Нідерланди, Британія, частково Німеччина. Я не чув про значущі внески Іспанії, не чув про Грецію, окрім передачі або продажу відверто застарілого обладнання. Усе це свідчить про те, що Європа дуже розраховувала на 2025 рік як на рік завершення активної фази війни. Цей розрахунок не справдився.
– Якщо подивитися на допомогу Україні, можна досить чітко провести умовну лінію між північчю та півднем Європи. Ставлення до допомоги суттєво відрізняється. Північні країни – Швеція, Данія, Норвегія – значно краще усвідомлюють загрозу, бо перебувають поруч із Росією, фактично на потенційній лінії фронту Заходу. Південь ніби такої загрози не відчуває. Чи буде ця поляризація посилюватися і збільшувати розрив усередині ЄС?
– Це не зовсім питання ставлення до допомоги. Це радше відображення історичних і соціальних моделей розвитку. Справа не лише в географії. Північні країни Європи входять до числа світових лідерів за багатьма показниками – не лише соціальної підтримки, а й рівня відповідальності за міжнародну політику загалом. Згадайте, хто був ключовим посередником у мирному процесі між Ізраїлем і Палестиною – Норвегія. Хто системно допомагає бідним і охопленим війнами країнам Африки – Швеція, Фінляндія. Хто працював на Балканах найбільше – знову Північні країни. Балкани географічно ближчі до Італії, але це не Італія була головним гравцем.
– Тобто ви маєте на увазі, що в них просто більше совісті та відповідальності?
– Назвіть це совістю або усвідомлення суспільної відповідальності кожної людини. А звідси відповідальність урядів за стан справ у світі. Вони допомагають Україні не лише тому, що бояться Росії, а тому, що усвідомлюють: ми є частиною глобального порядку. А наша війна, як сьогодні сходяться практично всі дослідники, давно вийшла за межі регіонального конфлікту. Вона вже надрегіональна. Вона ще не глобальна, і, сподіваюся, не стане такою, але це вже точно не локальна війна.
Другий момент – масштаби. Масштаби озброєнь, фінансів, політичних і управлінських ресурсів, часу урядів, які сюди вкладаються і тут буквально згоряють. Європа стає біднішою. Сполучені Штати перебувають у стратегічній розтяжці, бо не можуть зосередитися лише на Тихоокеанському регіоні. До цього клубка залучаються Китай, Індія, Туреччина. Усе це створює колосальну систему взаємних зобов’язань, ризиків і витрат, які впливають на весь світ. І саме ті суспільства, які вважають себе частиною глобальної відповідальності, допомагають. Вони дають гроші, постачають озброєння, дозволяють своїм громадянам воювати добровольцями.
– З огляду на все це, якої політики, на вашу думку, дотримуватиметься Європейський Союз надалі? Це буде максимальне напруження сил заради підтримки України чи контрольована, дозована допомога?
– Поточне керівництво ЄС і склад Європарламенту свідчать про одне: вони намагатимуться напружити всі можливі ресурси – фінансові, юридичні, інституційні. ЄС буде викручувати власне законодавство максимально, щоб пришвидшити інтеграцію України. Формальну, напівформальну, технічну – будь-яку можливу. Навіть якщо це не буде повноправне членство. Можливо, наші депутати будуть представлені в Європейському парламенті, але без права вето в Європейській раді. Технічно і економічно Україна буде вбудована в тканину ЄС. Вільна торгівля стане реально вільною.
Це робиться з однією метою – жорстко зафіксувати в міжнародно-правовому сенсі, що напад Росії є нападом на Європейський Союз. Навіть якщо юридично ми ще не повністю члени. Це серйозний стримувальний фактор для Росії у разі будь-яких майбутніх “замірів” щодо відновлення бойових дій.
Проблема не у відкритті кластерів. Проблема в імплементації. Ми можемо завтра проголосувати закон про правильне формування Конституційного Суду. Але потім місяцями і роками не призначати суддів. Суд буде некомплектний і нефункціональний. Робота Верховної Ради, Кабінету міністрів і президента – технічна, рутинна, непублічна – набагато важливіша, ніж урочисті заяви про відкриття кластерів. Ми ухвалюємо десятки законів. Але немає підзаконних актів. Немає виконання на місцях. НАБУ каже: у нас 300 співробітників, потрібно 1500. Воно це каже сьогодні? Ні. Воно це каже вже три роки. Що змінилося? Нічого. Так виглядає європейська інтеграція на практиці.
Це ж саме стосується наглядових рад. Ми не вчора дізналися про проблему наглядових рад. Політичне керівництво і парламентська більшість роками формували свідомо неправильні склади цих рад. Вони використовувалися для прикриття зловживань. “Енергоатом”. “Укрзалізниця”. Останній приклад – відставка Ростислава Шурми з наглядової ради “Укрзалізниці”. Це той самий Шурма, до якого пів року тому в Німеччині приходили з обшуками українські правоохоронці. І він весь цей час залишався членом наглядової ради. Проти нього вже понад півтора року ведеться розслідування щодо корупційних схем, пов’язаних із його власністю та власністю його брата. Ось це і є “реальна європейська інтеграція”.
– І на завершення про Європу. Страх перед війною, перед прямою конфронтацією з Росією у європейських еліт ще великий? Чи вони вже готові перетинати певні червоні лінії?
– Політичні еліти відчувають небезпеку значно краще, ніж суспільства. І поступово вони готують суспільства до змін. До підвищення військових бюджетів, мілітаризації, призову. Грошей буде більше на гармати, ніж на масло. Цей процес уже запущений.
Чи є все ще червоні лінії? Є. Це страх популістів. Баланс надзвичайно крихкий. Якщо занадто різко нарощувати допомогу Україні, можна втратити підтримку виборців. І це розуміють усі. Слова віцепрезидента США Венса про те, що “ми більше не даємо гроші Україні, а годуємо своїх пенсіонерів”, були сказані не випадково. Вони адресувалися не лише американцям. Їх почули в Німеччині, Австрії, Франції. Політики чудово розуміють, що відбувається.
Прем’єр Португалії Монтенегру привіз Україні близько 500 мільйонів євро. Для Португалії це величезні гроші. Це небагата країна, з великим відсотком мігрантів. Це серйозний крок. Але чи зможе він зробити це знову через пів року? Ні. Тому коли кажуть, що Європа могла би більше, а ми могли би більше, я завжди ставлю одне запитання: а де межа?
– А що ми можемо більше?
– Змушений повторити фразу, яка мені дуже запам’яталася. Її сказав один народний депутат. Ми можемо більше тоді, коли кілометрові черги стоятимуть біля ТЦК, як це було у 2022 році. Оце і є “більше”. Це наша земля. Ми зобов’язані її захищати. Не португальці. Ми.
– Ви згадали Венса, який заявив, що завдяки припиненню допомоги Україні вони тепер можуть годувати своїх пенсіонерів. І що він звертається до європейських політиків. Але ж він звертається не до всіх, а до конкретної групи. До правопопулістів, що є проблемою і для України, зважаючи на їхнє ставлення до допомоги та РФ. Наскільки це стане ключовою загрозою для Європи у 2026 році? Вона посилиться?
– Це надзвичайно актуальна проблема. Можливо, це найскладніший політичний виклик, який сьогодні стоїть перед європейськими суспільствами. У Франції щонайменше 30 років існувала модель, за якої або праві, або ліві популісти виходили в перший тур із найбільшим результатом. А потім усе суспільство хапалося за голову, всі інші об’єднувалися й у другому турі обирали кандидата “проти”. Так було за Міттерана, за Помпіду. Так було за Жискара д’Естена, Саркозі і Макрона. Але ж цей механізм може зламатися.
Сьогодні праві популісти в Австрії мають переважну підтримку населення. У Німеччині вони також демонструють рекордні показники. А ми думаємо, що у Швеції такого не може бути? Може. Що у Фінляндії немає справжніх правих популістів? Є. Це буде найбільший виклик. Який ще до того ж свідомо плекають. І Венс сказав ці слова не випадково. Йому потрібні однодумці в Європі. А в тіні цього популізму великі міжнародні корпорації отримують надприбутки й забезпечують переобрання тих, хто керує процесом. Ось так це, на жаль, працює.
– Щодо Росії. Чи можемо ми прогнозувати плани Путіна на наступний рік? Війна – так війна. Припинення вогню на умовах Росії. Але ключова мета – знищення України – залишається незмінною.
– Я б сформулював інакше. Не стільки знищення України, скільки її перероблення. Хоча по суті це майже те саме.
– Знищення української України.
– Саме так. Що стосується логіки “війна без кінця”. Я маю відчуття, що висування умови “віддайте Донбас”, яка завідомо неприйнятна, було зроблено навмисно. Це спосіб виправдати продовження війни. Бо “віддати Донбас” означає відкрити шлях до захоплення Запоріжжя, а далі – до виходу на лівобережжя Дніпра. А звідти вже недалеко й до оточення Харкова. Ось у чому стратегія. Ми просто не говоримо про це вголос, бо це звучить страшно. Але саме це і є задум Путіна та штабу Герасимова.
– Ще одна загроза. Нормалізація Росії як “неминучого зла” у світі. 2025 рік, особливо після Анкориджа, коли Трамп потиснув руку Путіну на американській землі, запустив цю логіку: Росія – агресор, порушує всі норми, але вона велика, ядерна, з ресурсами, і з нею все одно доведеться мати справу. Чи стане 2026 рік продовженням цього процесу, але ще інтенсивнішим? Ми вже бачимо повернення російських спортсменів, культури. Далі – бізнес?
– Усе залежить від того, чи буде перемир’я і на яких умовах. Якщо умови будуть більш-менш прийнятними і якщо євроінтеграція України продовжиться, Україна як суб’єкт ЄС зможе максимально гальмувати повернення Росії до “нормальності”.
І ми постійно тикатимемо партнерам в очі не лише Бучею, а й Нікополем, Херсоном, Харковом. Україна є тим фактором, який може завадити Європі скотитися в тотальне лицемірство. Саме Україна буде тим каменем, через який європейське суспільство не зможе переступити. І цим воно врятує саме себе.
– Політичний егоїзм США: мир за будь-яку ціну, вимога до України бути “гнучкішою” та заплющення очей на відмови Путіна. Що буде з цим?
– Силова дипломатія завжди має межі. І американці це розуміють. Їм не потрібна втрата України як держави. Їм потрібна Україна принаймні в нинішніх межах. Це територія. Це люди. Це вплив. Я не чекаю від них подарунків. Але і повного підігравання Путіну, як на початку 2025 року, теж не очікую.
Джерело: OBOZ.UA
