Сенс цієї фотографії не в тому, “чи продали Кушнер і Віткофф Україну в якійсь кімнатці на стороні”, а в тому, що вона показує, як американська зовнішньополітична машина розсипається на очах. Двоє не обраних ніким посланців без формального мандата, без нормального контролю і без зобов’язання залишати бодай якийсь паперовий слід сидять навпроти міністра закордонних справ Китаю, доки європейців, яким потім жити з наслідками, взагалі не допущено до зали. Сам кадр і є аргумент: майбутнє Європи накидають люди, чия єдина реальна “кваліфікація” — близькість до Дональда Трампа та чия присутність ідеально влаштовує Москву й Пекін.
Так і виходить, що наддержава входить у найбільшу європейську війну з часів 1945 року з “мирним планом”, зліпленим родичами і придворними, а не з якогось зрозумілого уявлення про національні інтереси США. Кремлю не потрібно “проникати” у Вашингтон, коли Вашингтон сам віддає найчутливішу дипломатію на відкуп фрілансерам, яких можна будь-якої миті посадити до парадної зали саме тому, що за ними не стоїть ані інститутів, ані міжвідомчої машини, ані юридичного обов’язку радитися з союзниками. Відсутність бюрократії, тертя, погоджень тут не недолік, а головна перевага. Глибший зсув — у важелях впливу. У минулі кризи — Берлін, Куба, Суец, Балкани — США могли спочатку навести лад у власній системі, а потім дисциплінувати союзників, бо рішення спиралися на інституції, які переживають будь-якого президента. Зараз “система” — це чат у WhatsApp і пара приватних літаків. Коли Ван Ї посміхається на цьому фото, він радіє не спритному ходу, а ставить на просту реальність: більше немає фіксованої американської позиції, є лише трупа євнухів, яка обертається, у кожного свій канал до господаря, і кожен окремо доступний для “обробки” чужою столицею.
Контраст тільки посилюється, якщо подивитися на компетентність. Москва веде свою частину через жорстку вертикаль, укомплектовану людьми, які десятиліттями прораховували саме такий сценарій. Вашингтон імпровізує на ходу через девелоперів і політтехнологів, які сприймають п’ятигодинну зустріч із Путіним як злегка збільшену угоду з нерухомості через ескроу. Європейці дивляться на все це в прямому ефірі і роблять єдиний розумний висновок: якщо США збираються віддавати їхнє майбутнє на аутсорс людям, які ставляться до Кремля як до звичайної комісії із забудови, Європі доведеться терміново будувати власне стримування. Хочеться вірити, що вони це розуміють.
Тож небезпека не в тому, що Кушнер або Віткофф таємно мріють про “Велику Євразію”. Небезпека в тому, що наймогутніша країна світу починає вести свою велику стратегію так само, як сімейний офіс крутить угоду щодо готелю: неформально, непрозоро, з особистою лояльністю як єдиною гарантією якості. Коли до цього кремлівського фото повернуться через десять років, його читатимуть не як “момент, коли Америка зрадила Україну”, а як момент, коли стало очевидно: американське століття закінчилося в кімнаті, де жоден із присутніх не був по-справжньому підзвітний американським виборцям.
Джерело: OBOZ.UA
