Одним з найбільших помилкових уявлень європейської політики сьогодні є переконання, що Росію можна “стримувати” терпінням, реакціями та оборонними заходами. Ця ілюзія існує десятиліттями і щоразу закінчується однаково — черговою кризою, черговою війною та ще більшою ціною для тих, хто вважав, що зволікання дорівнює мудрості.
Росія не керується логікою компромісу. Вона керується логікою тиску. Це кажуть не лише західні аналітики, це кажуть люди зсередини, ті, хто розуміє, як мислить Кремль і як він оцінює слабкість своїх опонентів. Російська держава діє за схемою, за якою поступки не заспокоюють напруженість, а розпалюють її, тоді як тиск розглядається як єдиний сигнал до зміни поведінки.
Захід продовжує вважати Росію монолітною державою. Це не так. Це імперська конструкція, що складається з регіонів, ідентичностей та історичних ран, які Москва тримає під контролем силою, а не лояльністю.
Калінінград — найяскравіший приклад. Ізольована територія, відрізана від решти Росії, оточена членами НАТО, з населенням, яке живе в зовсім іншому політичному та інформаційному просторі, ніж центральна Росія. У Кремлі Калінінград сприймається не як сила, а як проблема, яка контролюється мілітаризацією.
Те саме стосується північного Кавказу, особливо Чечні, де стабільність ґрунтується не на інституціях, а на особистих домовленостях та страху. Татарстан, з його сильною ідентичністю та економічним значенням, — це ще один регіон, до якого Москва ставиться з недовірою, але ніколи не говорить про нього публічно. Це ті частини Росії, де уряд виживає силою, а не за згодою населення. Це лінії нервозності в російській системі.
Російська політична культура не розрізняє компроміс від слабкості. Це фундаментальна різниця між західним та російським розумінням влади. Коли Захід реагує суто оборонно, Кремль сприймає це як запрошення ще раз перевірити межі реагування.
Саме тому референдуми в Криму та на окупованих територіях України такі важливі для російської внутрішньої пропаганди. Вони є не правовим інструментом, а політичною зброєю. Якщо той самий принцип колись з’явиться всередині Росії, навіть як гіпотетичне питання, вся структура почне тріскатися зсередини.
І тут ми підходимо до ключової європейської слабкості: Європа боїться самої думки про те, що Росію можна “перевірити”, бо вона все ще вважає, що стабільність є цінністю сама по собі. Це не так. Стабільність авторитарної системи завжди тимчасова і завжди хибна.
Сьогодні Європа не має стратегії щодо Росії. У неї є сума реакцій. Є оголошення. Є саміти. Але немає чіткої лінії поведінки, яка б дала Москві зрозуміти, що подальша агресія породжує наслідки, які неможливо контролювати.
Ось чому постійно говорять про “відповідь” на російські кроки, замість того, щоб запобігати наступним. Це не обережність. Це відсутність політичної мужності.
У Кремлі таку поведінку тлумачать дуже просто: як знак того, що Захід не хоче конфронтації за будь-яку ціну, і що тому її можна трохи просунути далі.
Одна з найнебезпечніших європейських помилок — це переконання, що Росія “зупиниться”, коли в неї закінчаться ресурси або коли війна в Україні стане занадто дорогою. Росія так не мислить. Вона не прагне припинення конфлікту, вона прагне постійного стану напруги, який виправдовує репресії зсередини та агресію ззовні.
У цьому сенсі Україна не є винятком. Вона є прикладом. Якщо Захід не усвідомлює, що російська політика зупиняється лише перед обличчям реального тиску, наступна криза не буде несподіванкою, вона буде результатом ігнорування очевидного.
Європа не повинна любити чи боятися цю реальність. Але вона повинна її зрозуміти. Росія не боїться терпіння. Вона не боїться занепокоєння. Вона не боїться “гострих” заяв. Вона боїться лише ситуацій, у яких втрачає контроль над наративом, простором та ініціативою.
Доки Європа відмовлятиметься мислити стратегічно, а не лише реактивно, Москва зберігатиме перевагу. І кожна наступна війна буде лише логічним продовженням тієї ж помилки.
Це не заклик до ескалації. Це застереження від пасивності. Бо історія показує одне: імперії не закінчуються тому, що їм кажуть, що вони зайшли надто далеко.
Якщо Європа справді хоче зрозуміти Росію, вона повинна почати використовувати ту саму мову, яку Москва використовує десятиліттями. Йдеться не про силу, а про протистояння Росії з її власними прецедентами. У цьому сенсі Калінінград — це не військова проблема, а місце, де можна побачити, чи вірить Москва в правила, які вона нав’язує іншим. Він — політичне дзеркало. Калінінград – це територія, яку Росія не може з’єднати сухопутним шляхом з рештою країни без участі НАТО. Він ізольований, залежний від європейського середовища, підданий впливу інформації та стандартів, які мають мало спільного з реальністю в Москві. Саме тому його перетворили на один із найбільш мілітаризованих пунктів у Європі. Мілітаризація Калінінграда – це не ознака впевненості в собі, а спроба компенсувати відсутність політичного контролю. Росія створила в Україні модель, яку зараз не може контролювати. Референдуми, організовані під час окупації, були оголошені вираженням “народної волі”. Якщо цей принцип діє в Херсоні, Запоріжжі чи Криму, то він має бути дієвим скрізь. Якщо ні, то гола правда полягає в тому, що референдуми – це не інструмент демократії, а зброя імперської політики.
У цьому контексті будь-яке публічне обговорення політичного статусу Калінінграда – будь-яка ідея запитати громадян регіону про їхнє майбутнє – це випробування, яке Кремль не хоче проходити. Не тому, що Москва вірить у волю громадян, а тому, що вона вибірково використовує референдуми як політичний інструмент. Коли вони служать інтересам Кремля, їх оголошують легітимними. Коли вони не служать, їх автоматично оголошують незаконними та ворожими. Європа, однак, боїться самої думки про використання цієї логіки. Вона боїться, бо досі вважає, що стабільність російської системи важливіша за викриття її внутрішніх суперечностей. Це помилка. Авторитарні системи не стріляють ззовні. Вони ламаються, коли стикаються з власними правилами. Розмови про Калінінград – це не розмови про зміну кордонів. Це розмова про послідовність. Якщо Росія стверджує, що референдуми є священним вираженням волі народу, то вона повинна пояснити, чому цей принцип перестає застосовуватися на її території. Якщо не може – то зрозуміло, що це питання не права, а сили.
Саме тому Захід не повинен обмежуватися лише реагуванням. Чуйність – це розкіш тих, хто вважає, що в них є час. Росія не чекає. Вона постійно перевіряє, тисне, вимірює. Щоразу, коли вона стикається з мовчанням, вона сприймає це як дозвіл. Відкриття політичних питань там, де Москва наполягає на мовчанні, не є ескалацією. Це повернення гри в політичну сферу, з якої Росія насильно вигнала її. Це спосіб показати, що правила, які Кремль використовує проти інших, не можуть залишатися вулицею з одностороннім рухом.
Якщо Європа хоче вийти з ролі пасивного спостерігача, вона повинна перестати мислити виключно категоріями реакції. Росія чітко показала, як вона розуміє політику: через прецеденти, односторонні кроки та нав’язування “народної волі” там, де їй зручно. Найменше, що Європа може зробити, це протистояти Москві її власними методами.
Один зі способів зробити це – публічна політична ініціатива, яка б порушила питання статусу Калінінграда – не як військове питання, а як принципове. Якщо Росія стверджує, що референдуми є законним вираженням волі громадян, то немає підстав заздалегідь оголошувати такі дебати неприпустимими.
Європа могла б запропонувати міжнародну дискусію щодо того, чи хочуть громадяни Калінінграда залишатися частиною Російської Федерації, чи оголосити альтернативи – включаючи символічну можливість повернення до німецького суверенітету. Суть такої пропозиції полягає не в її результаті, а в питанні, яке вона порушує: чому референдум є “священним” лише тоді, коли його організовує Москва, і “злочином”, коли про нього говорять деінде?
Росія використовувала референдуми в Україні як політичну зброю, організовуючи їх в умовах окупації та за присутності армії, а потім оголошуючи їх “історичним актом народу”. Якщо Росія вважає, що територіальні питання вирішуються референдумами, то Європа має повне право застосовувати це правило як політичне питання, а не приймати його лише тоді, коли це вигідно Москві. Така ініціатива не була б дестабілізацією, а викриттям подвійних стандартів. Це не був би напад на територіальну цілісність Росії, а пряме зіткнення з суперечностями власного наративу. Авторитарні системи бояться найбільше – не сили, а питань, які вони не можуть контролювати.
Роками Європа уникала прояву політичної ініціативи, розраховуючи на обережність, щоб зменшити ризик. На практиці відбувається навпаки. Росія використовує відсутність ініціативи для розширення простору для агресії. Європа не розуміє, що відсутність політичної ініціативи не зменшує ризик, а збільшує його. Росія не сприймає мовчання як мудрість. Інтерпретує його як слабкість.
Доки Європа погоджується з вибірковим застосуванням правил, Росія зберігатиме перевагу. Калінінград — це не предмет суперечок, а приклад того, як російський наратив життєздатний лише доти, доки його ніхто не ставить під сумнів.
Джерело: OBOZ.UA
