В громадській організації “Офіс міграційної політики” розповіли, що близько 70 відсотків українців, які перебувають за кордоном, вже настільки там адаптувалися, включаючи добре оплачувану роботу, завдяки чому їм вистачає і на житло, і на життя, що вже не планують повертатися в Україну,, причому цей відсоток має сталу тенденцію до зростання.
У зв’язку з цим фахівці слушно пропонують створити умови, за яких біженцям (чи просто трудовим мігрантам!) захотілося б повернутися, і я тут збираюся розглянути податково-пенсійні аспекти, що пов’язані з цим питанням, адже це стосується не тільки тих, хто там, а й тих, хто наразі тут.
Ситуацію значно погіршує те, що в країні катастрофічно зростає питома вага тих, кого держава має годувати, тобто пенсіонерів та осіб з інвалідністю, і відповідно так само зменшується питома вага тих, хто їй в цьому мав би допомогти. Ще до війни скаржилися на демографію, а війна цю проблему, звісно, неймовірно ускладнила.
Тобто розплачуватись за багаторічну “солідарну” пенсійну політику державної фінансової піраміди а-ля МММ, яку Україна успадкувала “щодо теорії” ще від Бісмарка, а практично – від СРСР, суспільству доведеться саме тоді, коли це найбільш незручно, – під час війни і в найближчі після неї роки.
То й хто ж за таких умов повертатиметься? Тверезо розуміючи, що треба буде віддавати гроші державі на утримання сьогоденних пенсіонерів і що сам за це він пенсію не отримає – й чим молодше, тим вірогідніше, що йому така “солідарність” анічого ніколи не віддасть!
Тож програма моя тепер буде значно складнішою за ту, яку я пропонував раніше (в тому числі, безумовно, на цьому сайті), й змушено комплексною.
Перш за все – потрібне джерело, причому й внутрішнє теж.
- Для цього має бути проведена “податкова оцінка” українських підприємств виходячи з податку на прибуток, який вони сплачували в середньому за кілька років до війни (новостворені не чіпати!), тобто зворотним розрахунком: від податку – до прибутку, а від нього – згідно з європейськими цифрами рентабельності підприємств відповідної галузі – до вартості цих підприємств, тобто як по них сплачували, так вони й вартують (якщо збиткові, то 100 гривень);
- потім за такою ціною, тобто фактично за безцінь, примусово викупити їх у володарів за законами військового часу (які треба прийняти, й якщо не тепер, то вже ніколи);
- й одразу, тобто за попереднього узгодження, продати їх іноземним – а може, й нашим, якщо погодяться [та й хоча б тим самим!] – компаніям;
- принагідно звільнивши нових [старих?] власників від подальшого стягування податку на прибуток в межах середнього за ті ж попередні роки рівня виробництва, тобто оподатковувати надалі лише приріст;
- але під зобов’язання додаткової сплати покупцем [учасником взаємозаліку?] протягом певного часу певної суми за певними правилами в певний фонд;
- паралельно оголошується добровільний характер сплати єдиного соціального внеску (тобто можна ці 22 відсотки взагалі більш ніколи не сплачувати – ані підприємцеві, ані роботодавцеві за робітника, підвищивши йому замість цього чисту зарплату) і водночас зниження податку на доходи фізособи до рівня 5 відсотків (як у платників єдиного податку на третій групі без ПДВ) – в комплекті – в обмін на відмову тих, хто на це погодився, від державного пенсійного забезпечення (хто не відмовиться, для тих і податки/внески, і майбутні пенсії залишаться як були), тобто “персональний офшор” [для молоді?] буде за бажанням;
- відповідні бюджетні втрати – внаслідок зниження ПДФО і кошти на пенсії – компенсуються з того самого фонду;
- при цьому, оскільки пенсійне забезпечення більш не буде нескінченним у часі, бо молодь вже накопичуватиме собі самостійно, компенсації з фонду на пенсії не мають бути одвічними;
- ну а щоб невдовзі припинилися й компенсації ПДФО місцевим бюджетам, органи місцевої влади мають за рахунок отриманих за деякий час коштів з фонду теж ставати власниками “дешевих підприємств”, після чого існуватимуть вже за рахунок поточних не податків, а прибутків.
Джерело: OBOZ.UA
