Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року стало не лише гуманітарною катастрофою, а й найбільшим економічним шоком в історії незалежної України.
За три роки війни українська економіка зазнала втрат, порівнянних із Другою світовою, але демонструє парадоксальну стійкість – ВВП скоротився на 29,1% у 2022-му, але вже у 2023 році зріс на 5,3%.
Це не диво, а результат надлюдських зусиль бізнесу, який працює в умовах тотальної невизначеності, постійних ракетних атак та системного тиску з усіх боків. Українські підприємства опинилися під вогнем у буквальному та переносному сенсі: російські ракети знищують заводи та склади, силові структури проводять обшуки під прикриттям “зрадницьких” статей, конкуренти використовують інформаційні атаки для усунення суперників, а держава, не перейшовши повністю на військові рейки, покладає фінансування армії на плечі платників податків. Це війна на 360 градусів, де бізнес є одночасно донором, жертвою та заручником.
Масштаб руйнувань 2022 рік увійде в історію як рік найглибшого економічного провалля. Реальний ВВП України скоротився на 29,1% – це найгірший показник серед усіх пострадянських країн за всю історію їхньої незалежності. Для порівняння: під час фінансової кризи 2008-2009 років падіння становило 14,8%, а в перший рік російської агресії на Донбасі (2014) – 6,6%. Інфляція досягла 26,6% у грудні 2022 року через повний колапс логістики, руйнування виробничих потужностей та монетарну політику Національного банку, який був змушений друкувати гроші для покриття дефіциту бюджету.
Прямі збитки інфраструктурі оцінюються у понад $150 млрд, а загальні економічні втрати можуть перевищити $500 млрд. У перші три місяці війни було заблоковано близько 30% економічної діяльності. Порти на Чорному морі – критична артерія для експорту зерна, металу та добрив – виявилися заміновані або під контролем ворога. Залізнична логістика працювала на межі можливостей, намагаючись перенаправити вантажопотоки через західні кордони.
Енергосистема перетворилася на головну мішень: за підрахунками експертів, Росія знищила або пошкодила понад 50% генеруючих потужностей України.
Попри катастрофічні прогнози, економіка не впала остаточно. Бізнес демонстрував неймовірну адаптивність: виробники переводили потужності на резервне живлення, логісти будували нові маршрути через Польщу та Румунію, ІТ-компанії продовжували працювати навіть під обстрілами. Уряд, підтриманий міжнародними партнерами, зміг стабілізувати фінансову систему та забезпечити безперебійні виплати пенсій і зарплат бюджетникам.
Критично важливою виявилася міжнародна підтримка: лише у 2022 році Україна отримала понад $30 млрд фінансової допомоги від США, ЄС та міжнародних фінансових організацій. Без цих коштів державний бюджет не зміг би функціонувати – дефіцит сягнув майже 20% ВВП.
Вже наступний 2023 рік став роком несподіваного економічного відновлення. Зростання ВВП на 5,3% здивувало навіть найоптимістичніших аналітиків. Цьому сприяли кілька факторів: відновлення внутрішнього споживчого попиту, стабілізація енергосистеми завдяки масовим поставкам генераторів та відновлювальним роботам, а також успішна робота альтернативних експортних коридорів через Дунай та західні кордони.
Ключовим досягненням стало відновлення експорту зерна. Українські аграрії та логісти знайшли способи експортувати продукцію через румунські та польські порти, а також створили альтернативний коридор через Дунай. За підсумками 2023 року Україна експортувала близько 50 млн тонн зерна – це на 20% менше довоєнного рівня, але значно більше, ніж очікувалося.
А ось 2024 рік виявився роком політичних турбулентностей, що вплинуло на економічну динаміку. Затримка з ухваленням пакету допомоги США у $61 млрд, спричинена внутрішньополітичними протистояннями в Конгресі, створила невизначеність та уповільнила темпи зростання до 3,5%. Українська економіка продемонструвала критичну залежність від зовнішнього фінансування – без регулярних траншів держбюджет не може покривати видатки на оборону та соціальні зобов’язання.
Загалом у 2024 році Україна отримала $42 млрд міжнародної допомоги, що дозволило не лише утримати макроекономічну стабільність, а й запустити державну програму “Зроблено в Україні”, спрямовану на підтримку вітчизняних виробників та імпортозаміщення.
Поточний 2025 рік характеризується очікуванням подальшого відновлення інвестицій, але систематичні обстріли критичної інфраструктури, особливо енергетичних об’єктів, продовжують гальмувати економічну активність. Навіть часткове розблокування зовнішньої логістики не вирішує всіх структурних проблем: дефіцит кваліфікованих кадрів, знищення виробничих потужностей та висока безпекова невизначеність стримують приватні інвестиції. Дефіцит державного бюджету залишається критичним та фінансується переважно за рахунок міжнародних партнерів. За оцінками Міністерства фінансів, у 2025 році дефіцит може сягнути $38-40 млрд, що еквівалентно майже 20% ВВП.
Четвертий рік повномасштабної війни, але українська економіка досі не перейшла повністю на військові рейки. На відміну від історичних прикладів – СРСР у Другій світовій, Ізраїль у 1973 році, Великобританія під час Фолклендської війни – Україна продовжує функціонувати у режимі “напіввоєнної” економіки. Це означає, що бізнес сплачує податки майже як у мирний час, але працює в умовах постійних ракетних атак, блекаутів та кадрового дефіциту.
Держава не запровадила тотальної мобілізації економіки, не націоналізувала стратегічні галузі, не ввела централізованого розподілу ресурсів. Натомість вона покладається на ринкові механізми, приватну ініціативу та донорство західних партнерів. З одного боку, це дозволило зберегти економічну гнучкість та уникнути радянської моделі командної економіки. З іншого – створило ситуацію, коли бізнес несе подвійне навантаження.
Український бізнес продовжує сплачувати податки на рівні, близькому до довоєнного: податок на прибуток (18%), ПДВ (20%), єдиний соціальний внесок (22%). При цьому компанії самостійно фінансують безпеку, купують генератори, організовують евакуацію співробітників, відновлюють пошкоджену інфраструктуру. Фактично бізнес виконує функції, які в інших країнах бере на себе держава у воєнний час.
Олег, власник середнього машинобудівного підприємства у Київській області, описує ситуацію так: “Ми платимо податки, як у мирний час, але працюємо в умовах постійної загрози. Держава каже “тримайтесь!”, але конкретних програм захисту бізнесу немає. Ми самі купуємо генератори за мільйони гривень, самі організовуємо безпеку, самі відновлюємо після обстрілів. І після всього цього нам кажуть: “А податки сплатили?””
На початку 2022 року Україна пережила найбільшу внутрішню міграцію бізнесу в своїй історії. Підприємства масово залишали Харківську, Донецьку, Луганську, Київську, Чернігівську та Сумську, Запорізьку області, намагаючись врятувати обладнання, персонал та можливість продовжувати роботу.
У рамках державної програми релокації близько 800 підприємств офіційно перемістили свої потужності, переважно у західні регіони – Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську, Чернівецьку області. З них понад 600 вже відновили роботу на нових локаціях. Це історії успіху, але їх меншість.
Велика частина бізнесу, особливо великі промислові підприємства, не змогла релокуватися через об’єктивні причини: величезні габарити обладнання (доменні печі, прокатні стани), прив’язка до енергетичної або транспортної інфраструктури, унікальність виробничих циклів. Металургійні комбінати, хімічні заводи, важке машинобудування – ці галузі фізично неможливо швидко перемістити.
Парадоксально, але близько 20% релокованих підприємств пізніше повернулися або почали відновлення діяльності у своїх попередніх локаціях після деокупації або стабілізації безпекової ситуації. Причина проста: на Заході України вони зіткнулися з дефіцитом кваліфікованих кадрів, проблемами з логістикою, відсутністю профільних постачальників та значно вищими витратами на оренду та комунальні послуги.
Якщо великі та середні підприємства намагалися релокуватися всередині країни, то значна частина мікро- та малого бізнесу просто закрилася або перемістилася за кордон. Десятки тисяч підприємців, скориставшись режимом тимчасового захисту в ЄС, відкрили бізнес у Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії. Це призвело до подвійного ефекту: з одного боку, українська діаспора посилила своє економічне становище в Європі, з іншого – Україна втратила платників податків, робочі місця та підприємницький потенціал. За різними оцінками, за кордон переїхало від 200 до 300 тисяч підприємців та їхніх родин.
Найгострішою проблемою для промисловості та будівництва став дефіцит кваліфікованих кадрів. Втрата чоловіків працездатного віку, які приєдналися до Збройних Сил України (за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн осіб), створила критичний дефіцит у традиційно “чоловічих” галузях: металообробці, машинобудуванні, будівництві, логістиці, ремонті техніки.
Марина, HR-директор машинобудівного заводу під Дніпром, описує ситуацію: “У нас є замовлення, є обладнання, але немає людей. Раніше на одну вакансію токаря приходило п’ять кандидатів. Зараз ми самі шукаємо людей, пропонуємо зарплати вдвічі вище ринкових, але все одно не можемо закрити всі позиції. Ми працюємо на 60% потужності не через відсутність сировини чи енергії, а через відсутність людей.”
Проблема посилюється міграцією: мільйони українців виїхали за кордон, значна частина з них – працездатного віку. Жінки, які традиційно не працювали у важкій промисловості, не можуть швидко заповнити ці вакансії через фізичні обмеження та відсутність кваліфікації. Перекваліфікація та навчання нових працівників вимагають часу та інвестицій, яких у бізнесу немає.
Нова форма старої проблеми: Президент України та уряд неодноразово заявляли про неприпустимість “маски-шоу” – необґрунтованих обшуків та тиску на бізнес з боку правоохоронних органів. Після 2019 року кількість таких випадків формально скоротилася, але повномасштабна війна створила нові можливості для зловживань.
Класичні “маски-шоу” трансформувалися у “Маски-шоу 2.0” – тепер замість економічних статей (ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво) силовики використовують найбільш резонансні та чутливі для суспільства статті, пов’язані з національною безпекою: стаття 110 ККУ “Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України”, стаття 111 ККУ “Державна зрада” та стаття 437 ККУ “Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни”.
Використання цих статей дозволяє правоохоронним органам проводити значно жорсткіші слідчі дії порівняно з економічними злочинами: термінові обшуки без попередження, вилучення всієї документації та техніки, арешт банківських рахунків, блокування операційної діяльності.
При цьому не потрібно доводити економічний злочин – достатньо натяку на “зв’язки з ворогом” або “фінансування агресора”.
Підприємець, який попросив не називати його імені, розповідає: “До нас прийшли з обшуком о шостій ранку. Показали ухвалу про підозру за статтею 111. Ми в шоці – наша компанія працює виключно в Україні, платить податки, допомагає армії. Але коли бачиш таке звинувачення, розумієш – репутація вже зруйнована. Навіть якщо потім все закриють через відсутність складу злочину, клієнти та партнери вже відмовилися від співпраці. Банки заморозили рахунки. Співробітники почали звільнятися. За два тижні такого ‘слідства’ компанія фактично знищена. “
Основна мета таких дій часто не в розслідуванні реальних злочинів, а в створенні тиску для досягнення інших цілей: вимагання хабарів, усунення конкурентів (замовні кримінальні провадження від бізнес-опонентів), рейдерство, продаж власниками бізнесу за безцінь, показові справи демонстрації “боротьби зі зрадниками” для звітності.
Використання “патріотичного” прикриття робить цей вид тиску особливо небезпечним: суспільство в умовах війни чутливе до будь-яких звинувачень у співпраці з ворогом, і медіа охоче підхоплюють такі “сенсації” без ретельної перевірки фактів.
Наслідки для економіки, звісно, негативні. Якщо в класичних “маски-шоу” страждали переважно окремі компанії, то нова хвиля репресій під прикриттям “зрадницьких” статей б’є по всій економіці. Великі платники податків, які забезпечують надходження до бюджету та фінансують армію, опиняються під ударом. Скорочення їхніх доходів через репутаційні атаки та блокування діяльності призводить до зменшення податкових надходжень, а отже – до недофінансування оборони.
Історія компанії “Мономах” – це класичний приклад того, як успішний український бізнес може стати жертвою інформаційної атаки та можливого рейдерства під патріотичним прикриттям.
“Мономах” – компанія з 34-річною історією, заснована у 1991 році. Це національний лідер чайно-кавового ринку з річною виручкою понад 2,5 млрд грн, який контролює до 30% вітчизняного ринку чайної продукції. Преміум-бренд Lovare визнаний чайним брендом №1 в Україні у 2025 році. Компанія має 100% український капітал, жодних іноземних власників чи офшорних схем.
Цифри говорять самі за себе: податки: 300 млн грн у 2024 році + 171 млн грн за першу половину 2025 року = 471 млн грн за неповних два роки.
Допомога ЗСУ, починаючи з 2014 року, – понад 100 млн грн (транспорт, дрони, спорядження, продукція).
Проєкт “Чай для Героїв” – це понад 65 млн порцій чаю, які передано військовим після лютого 2022 року.
Відбудова “Охматдит” – одна з перших компаній, що відгукнулася і перерахувала 1 млн грн у липні 2024 року на відновлення після російської атаки.
Після окупації Великої Димерки у лютому 2022 року та пошкодження 50 % виробничих потужностей компанія швидко відновила виробництво та зберегла колектив із понад 500 співробітників. Про релокацію навіть не думали – компанія розуміла важливість наповнення місцевого бюджету та підтримки громади.
Кілька місяців тому в медіа з’явилися публікації зі звинуваченнями у нібито у “роботі компанії на території агресора”. Жодних конкретних доказів, жодного вироку суду, навіть офіційного коментаря від компанії журналісти не запитували.
Просто “сенсація”: великий український виробник – зрадник. Але виникає логічне питання: як компанія може одночасно фінансувати російську армію через податки в РФ (якби вона там працювала) та масштабно підтримувати українську армію, передаючи мільйони порцій чаю, десятки мільйонів гривень допомоги та сплачуючи сотні мільйонів податків в український бюджет? Це взаємовиключні дії.
Компанія “Мономах” має чітку та незмінну позицію: з Росією та Білоруссю не співпрацюємо! У всіх договорах із контрагентами з країн СНД чітко прописана пряма заборона на реекспорт товарів до РФ та РБ. Компанія співпрацює зі слідством, надає всі необхідні документи та готова довести свою позицію в суді.
Аналіз ситуації дозволяє виділити кілька факторів:
1.Вразливість медіа до дезінформації. Дослідження показують, що 59% українців вразливі до дезінформації, при цьому понад 40% ніколи не перевіряють достовірність інформації.
Журналісти, отримавши частину матеріалів слідства (законність витоку якої під питанням), поспішили з публікацією, не перевіривши факти та не запитавши позицію компанії.
2. Ворожі інформаційні ІПСО Росії спрямовані на підрив довіри до українського бізнесу, особливо до великих платників податків. Дискредитація успішних компаній, які фінансують оборону – це прямий удар по економічному потенціалу України.
3.Брудна конкуренція. “Мономах” – привабливий актив: стабільний бізнес, сильні бренди, лояльна аудиторія, великі обороти. Для недобросовісних конкурентів звинувачення у “співпраці з ворогом” – це ідеальний спосіб знищити репутацію конкурента та перехопити його частку ринку.
4.Можливе рейдерство. Не виключена версія, що за інформаційною атакою стоїть спроба рейдерського захоплення. Схема класична: дискредитація – падіння вартості бізнесу – тиск на власників – викуп за безцінь або силове поглинання.
Наслідки атаки
Репутаційна атака завдала серйозних збитків. Падіння довіри споживачів та скорочення продажів, розірвання контрактів з деякими партнерами, відтік персоналу через репутаційні ризики, скорочення податкових надходжень до бюджету, психологічний тиск на власників та менеджмент.
Парадокс ситуації: страждає не просто компанія, а вся українська економіка. Кожна гривня, недоотримана “Мономахом” через падіння продажів, – це гривня, недоотримана бюджетом. А бюджет – це фінансування ЗСУ, закупівля зброї, виплати військовим.
Історія “Мономаху” має стати прецедентом та уроком для всіх.
Для медіа – перевіряйте інформацію, запитуйте коментар у всіх сторін, не підміняйте суд своїми вердиктами.
Для суспільства – не поспішайте з осудом, аналізуйте факти, розумійте різницю між звинуваченням та доведеною виною.
Для держави – захищайте бізнес, який чесно працює та платить податки, від інформаційних атак та рейдерства під патріотичним прикриттям.
Для бізнесу – будьте максимально прозорими, проактивно комунікуйте з суспільством, не бійтеся захищати свою репутацію в суді.
Прогнози міжнародних інституцій, таких як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та Європейський банк реконструкції та розвитку свідчать, що після завершення активної фази війни та початку масштабної відбудови, економіка України може зростати на 5-7% щороку протягом десятиліття. Це оптимістичний, але реалістичний сценарій за умови збереження міжнародної підтримки та ефективного використання коштів.
–
Найбільш прибутковою галуззю стане будівництво та відновлення інфраструктури. Світовий банк оцінює потребу в інвестиціях у $486 млрд – це колосальна сума, яка створить шалений попит на будівельні матеріали, техніку, проєктування, логістику.
Це не просто відбудова зруйнованого, а створення принципово нової інфраструктури: сучасні дороги, залізниці, аеропорти, порти, енергетична система з високою часткою відновлюваних джерел, цифрова інфраструктура. Україна має шанс не просто відновитися, а стрибнути у майбутнє, заміщуючі застарілі технології.
–
Україна збереже свій статус одного з найбільших світових експортерів агропродукції. Але акцент зміститься з експорту сировини (зерно) на експорт готової продукції: рафінованої олії, борошна високого ґатунку, м’ясних та молочних продуктів з доданою вартістю, готових харчових виробів, біопалива другого покоління.
Це означає створення переробних потужностей безпосередньо в Україні, що принесе додану вартість (переробка підвищує ціну продукту в 2-4 рази), нові робочі місця, адже переробна промисловість потребує в 3-5 разів більше працівників, ніж сільське господарство. Зростуть податкові надходження, а інвестиції в обладнання, автоматизацію, контроль якості дадуть якісну зміну в технологічному розвитку галузі.
Світовий попит на якісну харчову продукцію зростатиме, особливо в умовах глобальної продовольчої кризи. Україна має всі шанси стати не просто “житницею”, а “кухнею Європи”.
Під час війни Україна створила десятки нових видів озброєння: безпілотники різних класів (від розвідувальних до ударних), системи радіоелектронної боротьби, ракети, засоби протиповітряної оборони, бронетехніку. Всі ці розробки пройшли найжорсткіше випробування – реальні бойові дії.
Після війни український ОПК має шанси стати одним із провідних світових експортерів військової техніки, особливо у сегменті безпілотників та високотехнологічних систем. Країни, які стикаються з подібними загрозами, будуть готові купувати зброю, що довела свою ефективність у найскладніших умовах. Ця галузь буде стратегічною, високоприбутковою та стабільно фінансованою. Інвестиції у власний ОПК – це не просто економіка, а гарантія національної безпеки.
High-Tech та IT: подальше зростання. Український IT-сектор демонструє феноменальну стійкість – навіть під час найважчих місяців 2022 року падіння експорту IT-послуг становило лише 15-20%, а вже у 2023 році галузь повернулася до зростання. Після війни цей сектор продовжить розвиватися, залучаючи таланти, які повернуться з-за кордону та інвестиції у R&D. Особливо перспективними є напрямки, пов’язані з оборонними технологіями, кібербезпекою, штучним інтелектом та аналізом даних – області, де Україна здобула унікальний досвід під час війни.
Одним із ключових уроків війни стало усвідомлення вразливості критичної інфраструктури. Концепція розміщення виробничих потужностей “під землею” або в захищених бункерах стане обов’язковою для стратегічних галузей, таких як виробництво озброєння та боєприпасів, ключових елементів енергетичної системи, центрів обробки даних та телекомунікацій.
Інвестиції у таке будівництво збільшують вартість проєкту у 3-5 разів, але забезпечують безперервність виробництва навіть під час масованих ракетних атак. Для інших галузей (харчова промисловість, легка промисловість, логістика) економічно доцільнішими будуть інші рішення: розподілене виробництво, системи ППО, страхування військових ризиків.
Україна потребуватиме масштабних інвестицій у розмінування – за оцінками експертів, понад $50 млрд та від 10 до 30 років роботи. Близько 17% території України потенційно заміновані або забруднені вибухонебезпечними предметами. Це створить потужну індустрію розмінування: державні та комерційні підрядники, розробники спеціалізованого обладнання, навчальні центри для саперів. У світі розмінування – це прибутковий бізнес, і Україна стане одним із найбільших ринків у цій сфері на десятиліття. Українська земля зможе давати високі врожаї вже у найближчій перспективі на більшості територій України, де не було глибокого хімічного забруднення. Уже у 2023-2024 роках після деокупації частин Херсонської, Харківської, Чернігівської, Київської областей агровиробництво відновлювалося після поверхневого розмінування.
Території зі значним хімічним забрудненням (від вибухів боєприпасів, пошкоджень промислових об’єктів) потребуватимуть від 5 до 10 років на повну рекультивацію, але це скоріше виняток, ніж правило.
Три роки повномасштабної війни довели – український бізнес може витримати майже неможливе. Працювати під ракетними обстрілами, адаптуватися до постійних блекаутів, знаходити кадри в умовах мобілізації, релокуватися під вогнем, відновлювати зруйновані заводи, платити податки і водночас фінансувати армію – це подвиг, який не має аналогів у сучасній економічній історії.
Але цей подвиг не може тривати вічно без системної підтримки держави. Українському бізнесу потрібно не лише моральне схвалення та патріотичні заклики “тримайтеся”, а й конкретні дії. Заради економічної мобілізації держава має перейти на військові рейки, чітко визначити пріоритети, перерозподілити ресурси, знизити податковий тиск на критичні галузі.
Захист від рейдерства: припинити практику використання “антизрадницьких” статей ККУ для тиску на бізнес, створити швидкі механізми оскарження незаконних обшуків та арештів, карати силовиків за зловживання.
Інформаційна гігієна – навчити медіа та суспільство критично сприймати інформацію, перевіряти факти, не підміняти суд своїми вердиктами, розпізнавати ворожі ІПСО.
Стратегічне планування – нова “релігія”. Уряд має розробити чітку економічну стратегію на період війни та післявоєнної відбудови, залучити бізнес до прийняття рішень, створити механізми публічно-приватного партнерства.
Інвестиції у безпеку: масштабне розгортання систем ППО для захисту критичної інфраструктури, енергетичних об’єктів, промислових підприємств – не лише державним коштом, а й за участю приватного капіталу.
Кейс “Мономаху” та сотні подібних історій мають стати останнім попередженням: якщо ми продовжуватимемо знищувати власний бізнес через інформаційні атаки, рейдерство під патріотичним прикриттям та бюрократичний тиск, то перемогу здобудемо на руїнах економіки. А перемога на руїнах – це не перемога, це лише тимчасове припинення вогню перед новою катастрофою.
Український бізнес довів: він може вижити навіть тоді, коли атакують з усіх боків – з повітря, з боку держави, з боку конкурентів, з боку інформаційного простору. Але виживання не може бути стратегією назавжди. Після виживання має прийти розвиток, а для розвитку потрібна довіра, захист, стабільність та партнерство між державою і бізнесом. Час перейти від риторики “тримайтеся” до конкретних дій “ми вас підтримуємо”. Бо кожен день, коли чесний, працюючий платник податків опиняється під тиском не ворога, а власної держави чи корумпованих структур – це день, коли ми самі підриваємо фундамент майбутньої перемоги.
Джерело: OBOZ.UA
