Одна деталь на опублікованих фотографіях зустрічі Трампа і Зеленського в Мар-а-Лаго впадає в око ще до того, як ми дізнаємося, про що говорили за зачиненими дверима: розсадження майже завжди є сигналом. Воно показує, яким хочуть уявити сам процес.
У цьому випадку двоє людей, які найсильніше асоціюються з “неформальною”, персоналізованою дипломатією Трампа, — Стів Віткофф і Джаред Кушнер — цього разу не перебувають “у першому ряду”. Це не доводить, що когось із них відсунули вбік, але може означати простішу річ: спробу подати зустріч як більш державницьку, більш інституційну та менш імпровізаційну.
Це важливо, бо одразу після зустрічі прозвучала звична формула: угода “на 95% готова”. У великій дипломатії такі слова — класичний інструмент. Вони мають створити відчуття темпу і контролю, заспокоїти союзників, виборців і ринки, показати, що процес рухається вперед. Проблема в тому, що у війнах такого масштабу “95%” найчастіше означає найлегші частини: загальні принципи, широку мову, пункти, які інша сторона може прийняти, майже нічого не заплативши. Називати це “95%” — у кращому випадку маркетинг. Ця угода — не оболонка, а шар виконання та примусу.
Це і є “остання миля”, і за вагою вона майже ніколи не дорівнює “п’яти відсоткам”.
Гарантії безпеки: хто і що гарантує, на який термін, у якій юридично обов’язковій формі — і чи призводять ці гарантії до реальних наслідків, а не до ввічливих заяв.
Механіка припинення вогню: моніторинг, верифікація, що вважається доказом, і що відбувається за першого ж порушення — бо воно майже неминуче станеться.
Послідовність кроків: що робиться першим, що є умовою, що може бути скасовано, і що заважає одній зі сторін “забрати поступки” і потім затягнути процес.
Територіальне і правове формулювання: ті слова, які потім визначають тлумачення і важелі тиску; саме там одна кома може перетворитися на майбутню лінію фронту.
Реакції в соцмережах підкреслюють, наскільки люди розділені, причому найжорсткіші оцінки частіше схиляються до скепсису. Частина про-трампівських коментаторів стверджує, що спокійний, “професійний” тон — ознака реального прогресу: відхід від драм і рух до робочої рамки, а далі — робочі групи, які нібито зможуть опрацювати питання на кшталт енергетичного співробітництва або демілітаризованих зон, аж до фантазій про “гарні трампівські вежі” як символ майбутньої угоди.
Однак більш гучний скепсис впирається в те, що ключові питання все ще виглядають невирішеними. Сам Зеленський після зустрічі наголосив, що “болючі” теми — насамперед територія, особливо Донбас, — залишаються відкритими; компроміс неможливий без референдуму, а Росія, за його словами, повинна буде платити за відновлення. Багато спостерігачів, включно з проросійськими акаунтами, називають заяви про “90–95%” максимум бажаним за дійсне, зазначаючи, що реальні рішення, як і раніше, обговорюють скоріше за лінією Вашингтон—Москва, ніж за участю Києва.
Окремо стоїть і момент за часом: Росія заявила про “масштабну атаку українських дронів”, нібито націлену на резиденцію Путіна — все “перехоплено”, шкоди немає, але драматургія зручна, при цьому переконливих доказів не показано. Інтерпретації розходяться: одні бачать у цьому спробу зірвати процес і утримати потік західної допомоги, інші — кремлівську постановку, покликану виправдати посилення позиції. У будь-якому разі це додає ще один шар недовіри в той момент, коли довіра, по ідеї, має наростати.
Усе це знову приводить до одного висновку: гучні відсотки в основному закривають низькоризикову частину. А решта 5–10% — архітектура безпеки (включно з розмовами Зеленського про багаторічні зобов’язання США, які можуть вимагати навіть участі Конгресу), припинення вогню з реальними санкціями за порушення, послідовність кроків, яку не можна “обіграти”, і територіальні формулювання без нескінченних лазівок — саме там і знаходиться основна вага.
Тому я не називаю цю зустріч історичною. Спокійна, протокольна розмова краще, ніж інфантильна драма, але планка тут невисока. Реальним сигналом буде не риторика про відсотки, а здійсненна конструкція: змістовні гарантії, перевірка з наслідками і послідовність, яку неможливо перетворити на гру.
Є й більш тихе обмеження з боку України, яке часто оминають увагою — через надмірну схильність сприймати її виключно як жертву. Мова про внутрішню управлінську надійність. Антикорупційні справи, розслідування та інституційні конфлікти — це не “побічні сюжети”, бо вони визначають, як партнери оцінюють ризик і наскільки готові прив’язувати себе до жорстких, довгострокових зобов’язань.
Мій висновок тому навмисно стриманий. Ця зустріч не була ні проривом, ні провалом. Радше це спроба утримати канал і надати йому більш стандартизовану рамку. Чи перетвориться це на “ефект метелика”, чи залишиться черговим заголовком, залежатиме від того, який вигляд матиме “жорсткий шар” найближчими тижнями — коли гарантії безпеки, механізми виконання, послідовність кроків і територіальні формулювання нарешті перейдуть від гасел до реального тексту і ратифікації.
Джерело: OBOZ.UA
