Блог | Права людини, чи оборона країни: чому українці уникають мобілізації?

Скажу відразу, що ця стаття – моя власна спроба подивитися на проблему мобілізації з позиції соціального психолога, який розбирає очевидний конфлікт у нашому суспільстві, де на одній чаші терезів лежать обов’язки громадян України призивного віку, а на іншій чаші лежать загальновизнані права людини, які в нас, поки що, ніхто не відміняв…      

Отже, як всім нам добре відомо, в наслідок повномасштабного вторгнення окупаційних військ рф, з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан і оголошено загальну мобілізацію. Відтоді всі громадяни призовного віку (переважно чоловіки від 25 до 60 років) зобов’язані ставати на військовий облік і, за потреби, проходити військову службу та брати участь у заходах пов’язаних з обороною країни. Конституція України (ст.65) прямо вказує, що захист суверенітету і територіальної цілісності України – обов’язок громадян, які проходять військову службу. На період воєнного стану влада обмежила низку прав: зокрема, майже всім чоловікам призовного віку заборонено виїзд за кордон, аби забезпечити резерв для війська.

Для забезпечення мобілізації держава ввела кримінальну відповідальність за ухилення від військової служби. Кримінальний кодекс України (ст.336) передбачає, що особа, яка ухиляється від призову за мобілізацією, може бути позбавлена волі на строк від 3 до 5 років. Це стосується випадків, коли призовник отримав повістку і не має законних підстав для відстрочки, але навмисно не з’являється на пункт збору. Також передбачені адміністративні штрафи за неявку на медичні комісії чи для того аби стати на військовий облік під час мобілізації.

В умовах широкомасштабної агресії рф наша влада фактично призупинила реалізацію права на альтернативну (невійськову) службу, яке в мирний час гарантувалося, перш за все, людям з глибокими релігійними переконаннями, а також тим хто вважає себе пацифістом. Але оскільки законодавством не врегульовано питання проходження альтернативної служби під час періоду військового стану, працівники ТЦК відмовляють у заміні військової служби на альтернативну (невійськову) службу. Таким чином, конституційна норма про заміну військового обов’язку альтернативним для віруючих (ст.35 Конституції України) наразі де-факто не діє.      Попри складність ситуації, наша країна намагається діяти в правових рамках. Влада скористалася правом відступу (юридичною мовою – дерогації) від окремих зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ). Натомість основоположні права, як-от право на життя, заборона катувань і рабства, не можуть бути обмежені навіть під час війни. Але не зважаючи на всі ці обставини, поява больових точок напруги по деяким пунктам прав людини уникнути все одно не вдається. Отже розглянемо головні з них.

Основні пункти конфлікту між військовим обов’язком і правами людини:

• Багато українців сприймають захист Батьківщини як почесний обов’язок і моральний імператив під час вторгнення. Водночас є й ті, хто відчуває примусову мобілізацію, як порушення їхніх фундаментальних свобод – права вирішувати власну долю, не бути змушеним брати зброю всупереч волі і таке інше. Особливо гостро це відчувають пацифісти, а також ті громадяни, які просто не готові жертвувати власним життям або здоров’ям заради майбутнього країни. З точки зору держави, вибору немає: або всі разом захищаємо Україну, або втратимо і права, і країну. Але з точки зору окремої людини – бути відправленим на фронт під загрозою в’язниці виглядає, як позбавлення свободи. У мирний час це було б неприпустимо; але під час війни міжнародне право дозволяє таке втручання.

• Для людей, глибоко переконаних у пацифізмі або у забороні вбивати (з релігійних міркувань), нинішня ситуація стала важкою проблемою. Раніше держава надавала їм законну альтернативу – пройти цивільну службу на користь суспільства замість армії. Тепер же такої можливості нема: усі без винятку зобов’язані йти до війська, інакше – настає кримінальна відповідальність. Це прямий конфлікт між законом та свободою совісті. Українські суди в цьому питанні часто стають на бік держави, засуджуючи відмовників. Проте варто врахувати, що європейські стандарти еволюціонували: право на відмову від військової служби з релігійних причин нині визнане частиною свободи релігії. Звісно, в умовах боротьби за саме існування держави уряд України може аргументувати, що не має ресурсу на альтернативну службу. Цим питанням зараз займається і Конституційний Суд України – він звернувся до Венеційської комісії за роз’ясненнями щодо допустимості обмеження права на свободу віросповідання під час мобілізації. На запитання, чи може Україна призупинити право на альтернативну службу в період смертельної загрози для нації, європейські експерти відповідають обережно: будь-яке обмеження права на совість має бути пропорційним і тимчасовим. Отже, ця дилема залишається.
• Масова заборона виїзду чоловіків з країни – безпрецедентний крок у сучасній Європі. Якщо в перші місяці війни наше суспільство сприйняло це з розумінням (бо всі ресурси потрібні для оборони), то з подовженням війни настрої стають все більш різноманітними. Значна частина українців зараз виступає проти продовження заборони на виїзд. Вони вважають, що це порушує принцип рівності і права людини, а саме – цивільних чоловіків, які не є військовими добровольцями. На противагу їм, родичі тих, хто воює чи загинув або отримав інвалідність, також запитують – чи справедливо, що одні захищають країну і гинуть, а інші прагнуть виїхати за кордон? Тому багато хто дорікає чоловікам, що втекли: в суспільному дискурсі з’явився образ або , що звісно стигматизує тих, хто ухилився від мобілізації. І все це ще більше поляризує суспільство. Бо одні сім’ї пишаються синами і батьками на фронті, інші – потайки радіють, що їхні рідні у безпеці за кордоном, але бояться про це заявляти. Деякі чоловіки настільки бояться мобілізації, що тікають за кордон нелегально. Уряд помітив цю проблему і навіть пішов на пом’якшення: з 28 серпня 2025 року чоловікам від 18 до 22 років дозволено виїзд за кордон для навчання чи роботи. Цей крок пояснили бажанням “не відштовхувати молодь від Батьківщини”, дати їм можливість здобути освіту і досвід, а потім повернутися в Україну. Фактично, влада визнала, що надто суворі заборони підривають моральний дух: молоді люди та їхні родини відчували себе . Баланс тут надзвичайно тонкий. На даний момент заборона виїзду все ще діє для більшості, але очікується, що зі стабілізацією безпекової ситуації її буде скасовано.

• За усіма вже окресленими проблемами, виник цікавий міжнародно-правовий аспект: якщо держава надто жорстко карає тих, хто не бажає служити, Наприклад, Всесвітня декларація прав людини (ст.14) визнає право шукати притулку від переслідувань. Звичайно, держава має право судити за порушення закону, але якщо ухилення від призову карається непропорційно суворо (скажімо, великими тюремними строками) або якщо, наприклад, призовники примусово відправляються виконувати міжнародно-протиправні накази, то це може надати підстави трактувати покарання саме як політичне переслідування. Тому деякі українські чоловіки, які перебувають за кордоном, заявляють, що бояться повертатися, бо їх очікує кара за відмову воювати – і це питання для системи політичного притулку та захисту, перш за все, європейських країн. Загалом, міжнародне право тут на стороні нашої держави, допоки вона карає пропорційно і за звичайні кримінальні статті (не вигадуючи особливих репресивних заходів). Але іміджево та соціально надмірне засудження ухилянтів вже має зворотний ефект: бо частина суспільства співчуває їм як “жертвам системи”. І ця тенденція буде лише посилюватися, особливо якщо війна буде і надалі затягуватися, а мобілізація стане ще жорсткішою. Тому уряду важливо чітко розрізняти: де є свідомий злочин (дезертирство, зрада), а де – законне прагнення людини вижити. Балансуючи це, можна зменшити конфлікт між патріотично налаштованою більшістю і тими, хто опинився, так би мовити, по інший бік суспільного дискурсу.

ВисновокПовномасштабна війна поставила Україну перед дилемою: колективна безпека проти індивідуальних прав. З одного боку, обов’язки громадян – служити Батьківщині, терпіти обмеження під час смертельної загрози – обґрунтовані найвищою метою виживання нації. Міжнародні правові документи – Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини ООН, та інші договори) визнає право нашої держави вживати надзвичайних заходів, включно з призовом на військову службу, обмеженням пересування тощо. Але тут додається ще один важливий аспект – навіть ті хто добровільно пішов захищати Україну визнають: мобілізація несправедлива. Чому мобілізують лише чоловіків з бідних верств населення, а діти чиновників та депутатів, в переважній більшості, лишаються у тилу? А ті хто може відкупитися, чи сховатися за липовими довідками або “бронюванням” легко це роблять? Так, з юридичної точки зору Україна діє в межах допустимого: належним чином частково скасувала окремі права і формально не порушує Конвенцію, доки ці обмеження обґрунтовані воєнною необхідністю. Але сама мобілізація лишається вибірковою і має численні порушення. І ось ця проблема лишається найбільш гострою.Отже, порівняльний аналіз показує, що українське законодавство про військовий обов’язок і міжнародні стандарти прав людини, не перебувають у прямій юридичній суперечності – Конвенція допускає більшість вжитих заходів. Проте існує суттєва ціннісна і соціальна напруга між цими двома сторонами. Для її розв’язання потрібні кроки назустріч. У своєму меморандумі комісар ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті наголосив: Україна повинна запровадити “нульову толерантність” до зловживань під час мобілізації. Наша влада взяла це до уваги, і одним з відповідних кроків стала поява в нас Омбудсмена з питань захисту прав військовослужбовців. Але держава і надалі має постійно забезпечувати гуманність і законність мобілізаційних процесів на всіх рівнях – розслідувати порушення з боку ТЦК, вдосконалити закон про альтернативну службу, справедливо ставитися до тих, хто не може служити. Міжнародна спільнота, у свою чергу, має продовжити допомогу Україні, розуміючи наше складне становище, нагадуючи про зобов’язання в сфері прав людини. Громадянське ж суспільство, зі свого боку, має тримати на контролі випадки вищезгаданих порушень, і вимагати від влади, на всіх рівнях, прозорості та поваги до гідності кожного. Баланс між обов’язком і правом завжди тонкий, та в умовах війни Україна шукає цей баланс щодня, бо наша перемога матиме цінність лише тоді, коли вона буде досягнута без руйнування тих самих прав і свобод, які наша країна, величезною ціною, сьогодні прагне захистити.