Колишній захисник збірної України з баскетболу та капітан “Київ-Баскета” Павло Буренко після повномасштабного вторгнення РФ не рвався за кордон, а залишився грати у своїй країні та готується до старту в новому сезоні Суперліги. У цей час його рідні продовжують жити у Краматорську, куди постійно прилітають снаряди окупантів.
У розмові з OBOZ.UA Буренко розповів, що був у Дніпрі, коли ворожа ракета влучила в житлову багатоповерхівку, і чув момент прильоту. А також зізнався, який настрій у баскетболістів упродовж останніх військових сезонів і чому батько не хоче покидати Донбас, незважаючи на небезпечну обстановку.
– Які особливості та виклики у баскетболі під час війни? Що найважче і як взагалі виходите на майданчик?
– Баскетбол – це моє життя, це те, чим я справді люблю займатися. Особливо зараз у мене вже такий вік – як тренер із усмішкою каже “пенсіонер”. Тому приємно спостерігати за майданчиком, за зростанням молодих гравців, допомагати їм у якихось деталях, в ігрових моментах. У моїй кар’єрі були такі люди, які 22–23 роки говорили мені певні речі, і ці речі з часом збувалися.
– Хто ці люди?
– Коли я перейшов до “Будівельника”, то мене одразу під крило взяв Михайло Анісімов, ми з ним разом жили. Він багато всього говорив, і протягом кар’єри так воно й відбувалося. І тепер уже з позиції досвідченого гравця хочеться допомагати молодим у цьому плані, допомагати зростати. Це стосується не лише “Київ-Баскета”, а й інших молодих хлопців, з якими я перетинався у різних клубах. Ми досі на зв’язку, і вони знають, що будь-якої миті я їм допоможу.
А як виходити сьогодні на майданчик… Навіть ці молоді хлопці є одним із джерел мотивації. Вони у хорошому розумінні слова агресивні, злі, гарячі, можна сказати. Намагаються довести, показати себе. Звичайно, вони поважають і навчаються, але поряд з ними ти щодня відчуваєш, що потрібно прогресувати і не зупинятись на досягнутому.
Є зміна, вони ростуть, підтискають. І рано чи пізно кар’єри закінчуються. Зроблю все, що зможу останні два чи три сезони, головне, щоб без травм. Хочеться ще пограти, і молодих гравців намагаюся готувати на майбутню зміну і в плані спортивних моментів, і за майданчиком.
– Де вас застало вторгнення Росії у лютому 2022 року?
– Я тоді грав у Харкові, за місцевих “Соколів”. Але з початком повномасштабної війни все скінчилося. Клуб не виходив на зв’язок, нічого не говорив. Ми самі по собі виїжджали, хто куди. Я поїхав до Кам’янського до родичів. І перебував там три-чотири місяці до того, поки не розпочався сезон у “Будівельнику”. Дмитро Олександрович Забірченко зателефонував та сказав, що набирається команда і чи не хочу я приєднатися.
Я був тільки радий попрацювати ще раз із тренером, бо знаю його філософію, і мені подобаються його методи роботи. Я із задоволенням перейшов у команду і вже залишився у Києві – спочатку в “Будівельнику”, а тепер тут, у “Баскеті”.
– Пам’ятаєте, як ви вперше вийшли на майданчик після початку повномасштабної війни? Які були емоції?
– Емоції були найпозитивнішими. Вся ця атмосфера, команда, тренери, м’яч, майданчик, саме тренування. Ми зібралися з “Будівельником” на зборі у Тернополі, і саме тоді це й сталося. Навіть не тільки, коли вийшов на паркет, а просто коли вперше за довгий час побачив хлопців, і вже все закипіло, завирувало всередині. Розумієш, що почалося інше життя – сезон, переїзди. І ви стаєте однією сім’єю протягом цього часу.
Звісно, було важко. Дехто поїхав, комусь довелося, хтось переживає. Було тяжко всім слухати всі ці історії. Чим могли, допомагали одне одному. Залишалися командою.
– Весь цей час ви залишалися в Україні, у Києві. Чи не було бажання та пропозицій пограти десь за кордоном?
– У мене особливо немає якихось пропозицій. Я знаю свій рівень, і тут люди також його знають. До того ж я не хочу нікуди їхати. Поки що не час кудись їхати. Я сам із Краматорська. Там у мене рідні – батько, мачуха, бабуся, дідусь, сестра. І на Дніпропетровщині теж бабуся. Тому зараз думаєш не про те, щоб виїхати, а навпаки.
Невідомо, як розвиватиметься війна, як усе це далі продовжуватиметься. І якщо щось станеться, то допомагати сім’ї – це першочергове завдання. Щоб вони були в нормальних умовах та подалі від бойових дій. А потім уже дивитися… Крім того, я ще хочу тут пограти два-три роки, передати досвід якийсь молоді.
А там уже подивимося, як воно буде, бо загадувати зараз рік чи півтора вперед – це безглузде заняття. Потрібно дивитися за обстановкою та за сьогоднішньою ситуацією взагалі.
– Не намагалися забрати рідних із Краматорська, адже зараз там дуже небезпечна ситуація?
– Бабуся поїхала. А батько з мачухою поки що не хочуть нікуди їхати. І їх можна зрозуміти. Як і всіх інших, хто не хоче їхати. Там вони мають свій будинок, свої стіни. У когось там худоба, коти, собаки. І перевозити це все у невідомість… Хоча – так, лінія фронту не прямо перед цими містами, але передумов хороших все одно немає. І прильоти бувають.
– Поряд із рідними?
– Не зовсім поряд. Хоча були й поряд. Протягом двох років до Краматорська багато прилітало. Нині подалі від них, десь у промзонах це все відбувається. Поки що питання виїзду гостро не обговорюється з рідними. Вони залишаються там. Але якщо буде інша обстановка – у плані погіршення, то, звичайно, всі кудись виїжджатимуть, подалі від жаху, який зараз відбувається на Донбасі.
– Протягом цих двох воєнних сезонів, який був найважчий момент для вас?
– Найскладніший момент був у Дніпрі. Ми саме там перебували, і ракета влучила просто у будинок з людьми. І ми чули цей вибух. Усі сиділи в роздягальні. І коли дізналися, що сталося, то одразу почали читати, дивитися фотографії, скидати відео. Тоді було видно по усіх хлопцях, що ніхто вже не хотів грати та догравати ці матчі.
Тоді ми були подумки з людьми, які це пережили. Плюс ми чули це все. А потім бачиш ці картинки – на що там все перетворилося… Це був такий емоційний момент, коли ти вже не думав про гру.
– А протягом цих двох років було дуже багато жорстоких атак РФ на мирне населення і матчі не раз переривалися через тривогу. Як ви збираєтесь морально? Забуваєте про все, коли вступаєте на паркет?
– Нам і тренер постійно каже, і самі собі теж нагадуємо, що хлопцям там, на фронті, набагато складніше. Те, що ми робимо, означає, що все ще дуже добре складається у житті. Адже ти займаєшся улюбленою справою, граєш у баскетбол. А там хлопці нас захищають, що у рази складніше.
І коли відбуваються блекаути, тривоги, ігри, сидиш у роздягальні, то ніхто не плачеться і не каже: “От, блін…”. Усі розуміють, що зараз у нас такі реалії. І є хлопці, яким набагато складніше. Тому навіть думки не підпускаєш до себе, що щось у тебе не так.
– Якщо повернутись до Суперліги, що очікуєте від цього сезону? Які плани у вас особисто та у “Київ-Баскета”? Була “бронза” минулого чемпіонату, що далі?
– Я не ставлю перед собою жодних цілей. Я – капітан команди і треба підтримувати баланс у колективі, бути сполучною ланкою між тренером та гравцями. Звісно, хочеться виграти чемпіонство. Інакше й не думаєш, коли виходиш на паркет. Особливо наприкінці, коли стартує плей-оф. Там вже зовсім інші емоції та починаються інші ігри.
Зараз нам потрібно стати колективом, насамперед зрозуміти філософію тренера. Щоб кожен гравець вник. Бо дехто не працював із Дмитром Олександровичем і не знає багатьох моментів. Нині займаємося цим.
А коли розпочнуться перші матчі, там буде видно, в якому ми стані і над чим треба працювати, які помилки. Тому кілька перших поєдинків – це точно буде розбір польотів, виправлення помилок та покращення гри. Так відбувається і протягом усього чемпіонату, але на початку сезону це динамічніше. Тренер хоче заткнути якісь дірки та покращити гру команди.
Чемпіонат буде цікавим, тому що більшість команд приблизно рівні між собою – і за складами, і за грою. Хороших та якісних матчів буде достатньо.
– Свого часу у Суперлізі було багато легіонерів. І якісних легіонерів. Зокрема, і у “Будівельнику”. З ким із них ви підтримуєте стосунки? Хто підтримує Україну?
– Особливо нема з ким, бо я тільки почав вести свою сторінку в Instagram. Також змінював телефон і багато контактів загубилося. Але ті легіонери, які від’їжджали від нас, завжди писали, що, мовляв, тримайтеся, і якісь приємні слова на свою адресу чули.
З ким я підтримую зв’язок? З Брентлі Байнумом, який виступав у попередньому сезоні, листуємося. А так нікого більше немає. Але всі легіонери їдуть звідси з позитивними емоціями та спогадами про те, як вони тут перебували та як до них ставилися люди. Вони починають розуміти, хто такі українці. Який ми доброзичливий та гостинний народ.
Раніше OBOZ.UA повідомляв про баскетбол у прифронтовому Запоріжжі та що готує новий сезон Суперліги Favbet.
Джерело: OBOZ.UA
