Прочитала дуже сильний допис* Софії Федини, присвячений Дню захисту дітей.
Пані Софія дала страшну статистику – скільки українських дітей вбили росіяни.
Під її дописом є коментар: “Ця статистика без дітей Маріуполя. На жаль реальна статистика в рази страшніша”.
І це правда.
***
У нашому відсіку підвала були килими. Я не знаю, як вони виглядали на світлі та який у них був візерунок. Але ми під ними мріяли зігрітися.
Це було незручно та безглуздо. Вони не гріли. Начебто від них теж йшов холод. Холод був скрізь. У підвалі ми провалилися у вічну мерзлоту, як мамонти.
У цьому підземеллі я згадувала очі маленької дівчинки Ангелини, яка прийшла до Ноєвого ковчега разом зі своєю мамою. Вони хотіли зачекати кінець бомбардування. Ангеліна тремтіла від холоду та страху.
росіяни обстріляли вулицю, де вони мешкали. Їхня дев’ятиповерхівка похитнулася, стиснулася і згорнулася в клубок, як їжак. Але вони вибралися.
Мама витягла Ангелину з підвалу, схопила за руку і потягла холодною і морозною вулицею. Вони не встигли одягнути теплий верхній одяг. Час залишався тільки щоб вижити.
Ангеліна бігла за мамою крізь вибухи та плакала. Сльози на її щоках перетворювалися на гострі краплі горя та льоду.
Вони дійшли до нас. Дісталися до будинку, який я називала Ноєвим Ковчегом. Прийшли, щоб одержати перепочинок. Примарний порятунок усередині страху та смерті.
Ми з Ангелиною потоваришували одразу. Тоді в Маріуполі все відбувалося дуже швидко.
Життя прискорилося. Якщо ви за годину загинете, то немає сенсу придивлятися і роздумувати: “Чи варто?” За цю годину можна прожити десять життів та померти десять разів. І ніхто не витрачатиме жодної хвилини на зайві роздуми.
Ангеліна розповіла, що у неї болять ніжки, і їй дуже страшно. Вона переживала. І не тільки тому, що довкола все вибухає, перевертається, розсипається і збиває з ніг страшним вихором вибухової хвилі.
Ангеліна турбувалася, що її мама за щось образилася на неї і сильно кричала, коли вони бігли з пораненого будинку.
Її мама теж стала маленька та беззахисна. Вона сиділа під столом і тихенько плакала. Обстріл продовжувався. Він то наближався, то віддалявся. Коли він “відходив”, ми вдавали, що не боїмося і в цей час грали з Ангеліною в “Ішов собака по роялю”.
Така смішна гра на усний рахунок та реакцію. Потрібно загадати цифру і по черзі, на кожне слово, плескати один одного по долоні. А наприкінці швидко прибрати руку чи встигнути схопити руку партнера з гри. Якщо не встиг – програв.
Ангеліна перемагала і навіть усміхалася. Вона розповіла, що їй за кілька місяців виповниться шість років і восени вона піде до школи.
У березні 2022 року, під час блокади Маріуполя та страшних обстрілів, маленька дівчинка мріяла піти до першого класу у вересні. Напевно, вона була єдиною у цьому місті, хто будував довгострокові плани.
А потім обстріл припинився, і мама одягла Ангеліні теплі штани, які їй подарували у цьому будинку, светр та куртку. Вони збиралися до родичів, які жили трохи далі вулицею.
Ангеліна не хотіла йти. Вона тримала мене за руку і просила: “Будь ласка, давай пограємо ще трохи!”
Я пообіцяла, що ми обов’язково побачимось і пограємо, коли вона прийде наступного разу.
А потім у дах будинку, де ми ховалися, потрапила мина. Ми перебралися до підвалу дев’ятиповерхівки. 16 березня змогли виїхати з Маріуполя розбитою машиною. Моє місто було вщент зруйновано.
Я більше не бачила маленьку Ангеліну та її маму. І досі нічого не знаю про них.
***
Фото Наталії Дєдової. Маріуполь, початок березня 2022 року. росіяни тоді іноді робили паузи між обстрілами.
Історія з Ангеліною трапилася пізніше на тиждень. За цей тиждень картинка у місті кардинально змінилася. Маріуполь вже перетворився на пекло.
*
Джерело: OBOZ.UA
