У цікавому світі ми живемо, панове. Один із найвидатніших філософів сучасності Юрген Габермас опублікував статтю “Війна й обурення” у газеті Süddeutsche Zeitung від 28 квітня 2022 року. Свій газетний виступ Габермас присвятив необхідності пошуку такого компромісу з Путіним, який містив би те, що “зберігає обличчя для обох сторін”, коли “жодна із сторін не буде очікувати поразки”. Габермас прямо писав, що “з цим Путіним ще треба домовитися про закінчення війни”, комунікації з ним потрібні Заходу й Україні, “оскільки вони залишають відкритим взаємне бачення опонента як можливого партнера на переговорах”, хоча така настанова “не є синонімом вимоги пожертвувати політично вільним існуванням на вівтар простого виживання”.
Впадає в очі, що написано це було вже після того, як стало широко відомо про масові злочини росіян у Бучі та Бородянці, тобто що ті, кому філософ хотів “зберегти обличчя”, зробили для своїх опонентів надзвичайно проблематичним не тільки “політично вільне існування”, а й “просте виживання”, тобто засвідчили, що вони перебувають поза межами людяності, і є втіленнями Абсолютного Зла.
Проте знаний німецький філософ не побачив (точніше, не схотів побачити) не просто тоталітарного, а відверто фашистського характеру сучасної Росії. Тим часом він (народився у 1929 році) має особистий досвід життя у Третьому Райху! Старечий маразм? Ні. Як на мене, відданість закостенілим догмам, а не вільному розуму. Так, комунікативна філософія, настанови на діалог – серйозна річ, але це наразі не корелюється не тільки з рашизмом, а і зі зміненим західним суспільством.
Іще гірша ситуація з іншим знаним європейським філософом Славоєм Жижеком. Він також має досвід життя за умов тоталітаризму – в колишній Югославії (народився у 1949 році, громадянин Словенії), але при цьому є заповзятим марксистом-ленінцем, борцем із “правими” (до яких зараховує всіх, хто не є ліваком) і заповзятим прихильником Палестини та ворогом “ізраїльського імперіалізму”. Жижек у вересні того ж 2022 року опублікував статтю “Україна – це Палестина, а не Ізраїль”. У цій статті він засуджує “агресивну війну Росії в Україні”, але головним для нього є засудження українців за солідарність з Ізраїлем. Висновок Жижека: “Якщо вже на те пішло, ситуація українців найближча до ситуації палестинців на Західному березі… Ізраїль є військовою наддержавою з ядерною зброєю, яка де-факто колонізує меншу, набагато слабшу державу. І як Росія в окупованих частинах України, Ізраїль проводить політику апартеїду”. Ну, а далі йдуть закиди про “роль Європи в рабстві, колоніалізмі, фашизмі тощо”, про засадничу хибність погляду на війну в Україні як “боротьби за Європу”, що підтримку Україною Ізраїлю “ставить під загрозу її власну боротьбу за свободу” – і так далі, і таке інше. Наче не Європа розпочала боротьбу проти рабства, коли воно панувало в усьому іншому світі, наче Європа не боролася з фашизмом, коли майже всі або капітулювали перед ним, або солідаризувалися з ним.
А після страхітливого терористичного нападу ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року Жижек, вистуваючи на Франкфуртському книжковому ярмарку, засудив цей напад і водночас закликав: “Слід також прислухатися до палестинців і враховувати їхнє минуле, якщо хочеш зрозуміти конфлікт”.
Справді слід урахувати це минуле, адже “арабський народ Палестини” створений за активної участі КҐБ СССР, палестинських бойовиків викохали спецслужби держав совєтського табору, а на чолі палестинських структур постали агенти Москви. Як би там не було, а Ізраїль – єдина демократична держава Близького Сходу, на відміну від посутньо тоталітарних угруповань палестинців. А “західний берег Йордану” – це біблійна Юдея з Віфлеємом, Єрихоном і частиною Єрусалима, та Самарія, де тоді ніде не було т.зв. “палестинців”. Тобто Жижек де-факто підтримує історичну міфологію Російської імперії: якщо “українці – це палестинці”, то українці – дикі зайди з Карпатських гір, які заселили землі Подніпров’я з Києвом і Черніговом після того, як корінне населення змушене було втекти під тиском кочівників на Московщину. Тому Росія має право на “мать городов русских” і на всю територію України, крім хіба що Галичини. А ще ототожнення українців із палестинцями грає на руку тим, хто вважає їх терористами, що воюють проти висококультурних росіян. Ба, Жижек не знає: київські книжники XVII століття звали своє місто Новим Єрусалимом, а не “новим Аль-Кудсом”.
І це лише два приклади, що характеризують стан сучасної західної філософії, яка ще наприкінці ХХ століття в масі своїй відмовилася оцінювати світ “за допомогою примітивних категорій Добра і Зла”. Що ж, “не все так однозначно щодо українського конфлікту” виростає саме з цього коріння…
Але філософія все ж не померла. Вона наразі намагається виборсатись з-під уламків концепцій “щасливого кінця історії”, “стрибка у царство ринкової свободи”, “тріумфу політкоректності”, “нової ери справедливості та прогресу”, “торжества мультикультуралізму” тощо. А справа ця воістину непроста. Світова і передусім європейська філософія втратила той тонус, який був у неї за часів інтелектуального та морального протистояння сильній, консолідованій, упевненій у собі потворі під назвою “тоталітаризм”, коли дієвим принципом було “називати речі своїми іменами”, коли німецький філософ-антифашист Карл Ясперс прямо називав Третій Райх і Совєтський Союз “злочинними державами”, коли буття начебто само шепотіло філософу про свої муки і підказувало ланцюги силогізмів, що торували шлях до “справжнього”, “істинного”, “гуманного”, “закоріненого в людині”. За тієї ситуації філософські тексти являли собою неначе розвідку боєм на території супротивника, території, яку конче потрібно відвоювати в Абсолютного Зла і зробити придатною для існування Людини Людяної. Зараз старше покоління філософів розніжилось, молодше зійшло на манівці постмодерну і навіть поняття “тоталітаризм” воліє не використовувати як “застаріле”.
Та все одно варто згадати, що існує таке чудернацьке міжнародне свято, встановлене ЮНЕСКО у 2002 році, як Усесвітній день філософії, що відзначається у третій четвер листопада (цього року – 20 числа). Свято це покликане зробити філософію ближчою кожному: науковцю, студенту, широкій освіченій аудиторії, всім, хто цікавиться такою діяльністю, яка відкриває нові можливості та простори для метафізичних розмислів, критичного мислення й аргументованої дискусії. Суть свята його ініціатори вбачають і тому, щоб знайти спільну платформу обговорення глобальних соціокультурних перетворень, які відбуваються в наш час, прилучити якнайбільше людей до філософської спадщини, відчинити повсякденне мислення для нових ідей і стимулювати публічні дебати мислителів та громадянського суспільства щодо викликів, які встають перед соціумом сьогодні. Утопія? Безумовно. Але все ж там, де існує громадянське суспільство, такі цілі мають сенс. А де його немає, є електронний Самвидав.
Проблема в тому, щоби постмодерні ігри з текстами не відсували кудись на закапелки первинну сутність філософії як уміння точно мислити та жити згідно з Логосом світу і власним Я. Наразі надто часто йдеться не про щиру любов до мудрості і навіть не про вишукану “гру в бісер”, а про імітацію цієї гри, здійснювану чи то переляканими світовими катаклізмами, чи то, навпаки, вкрай цинічними і спустошеними духовно чоловіками та жінками із інколи вельми гучними і широковідомими іменами. Проблема нині в тому, щоби провести ретельну ревізію понятійно-концептуального апарату соціогуманітаристики, а без філософів і філософії цього не зробити.
Отож на перший погляд філософські тексти, коли навколишнє життя саме собою розсипається на друзки краще, ніж у найвишуканіших постмодерних деконструктивних вправах, є просто-таки абсурдними. Проте тексти таки творяться. І у “них”, і у “нас”. І відтворюються – забуті, а чи й незнані допіру розмисли авторів, які жили у схожі епохи руйнації ілюзій і навали Абсолютного Зла, і знайшли мужність протистояти Хаосу й о-словити існування, перетворити його на Буття. Присвячені дуже різним питанням і написані теж зовсім по-різному: від академічних теоретичних розвідок до есе на іноді найвіддаленіші від брутальної реальності сюжети, від діалогів про сутність Сущого до концептуальних “наїздів” на політику і тупих політиків.
Адже, попри все інше, філософія має і місію вироблення стратегічних світоглядних орієнтирів суспільства. Якщо раніше у нас такі орієнтири спрямовували “лупати сю скалу” (навіть коли філософи вели інтелектуальні ігри, вони протистояли тоталітарно-тотальному моноліту), то тепер, мабуть, слід вести мову про “проклятий край”, що ніяк не здобудеться на “державну бронзу” (Є.Маланюк). Питання сакраментальне: або Хаос, або Логос, або “глупа ніч” повсякденного абсурду, або лунка “бронза” впевненості в тому, що двічі по два – чотири, а не стільки, скільки потрібно черговому пахану чи клоуну. Власне, філософія посутньо переймалася цим – від Платона, який осмислював проблему ідеального в контексті оптимальної моделі ідеальної держави, до Гайдеггера, який будував мову як “Дім Буття”, і не абстрактну, а національну мову. Тож Усесвітній день філософії у цій ситуації покликаний нагадати суспільству й особливо його освіченій частині про важливість відтворення й розвитку традицій гуманітарно-гуманістичного спілкування. Коли кожен, хто протистоїть Злу і має змогу долучитися до творення суспільного Логосу, керується принципом: “Якщо не я, то хто ж тоді?”
Джерело: OBOZ.UA
