Єврокомісія визнає суттєвий поступ Києва – від виконання більшості умов для відкриття переговорних кластерів до ухвалення “дорожніх карт” у сфері верховенства права, управління та захисту національних меншин. Водночас ЄС наголошує: амбітна мета потребує не просто стабільних, а прискорених реформ, але Україна має уникнути відкату в боротьбі з корупцією, щоб зберегти високий темп поступу до членства.
Єврокомісарка з питань розширення Марта Кос зауважила, що, попри вражаючі реформи під час війни, Брюссель стурбований спробами обмежити незалежність антикорупційних органів, наголосивши, що хоча Україна залишається серед лідерів процесу розширення поряд із Молдовою, Албанією та Чорногорією, проте саме збереження антикорупційних реформ стане ключовою умовою для подальшого руху до вступу. Марта Кос прямо зазначає: насправді окремі столиці ЄС набагато обережніші, аніж це виглядає публічно. І Молдова, яка рухається схожою з Україною траєкторією, може в окремих елементах процесу навіть випереджати нашу країну, що створює додаткову політичну чутливість.
Процес вступу України відбувається на тлі глибоких внутрішніх суперечок у самому ЄС. Війна, бюджетні обмеження, побоювання за аграрні ринки та втома від розширення формують коаліцію скептиків, серед яких не лише Угорщина, яка блокує ключові рішення під приводом “захисту прав меншин” і фактично перетворила право вето на інструмент політичної торгівлі з Брюсселем. До критиків також приєдналися Польща, Словаччина, Болгарія та Румунія, незадоволені новими торговельними умовами з Україною.
Загалом дискусія щодо вступу України все ж виходить за межі технічних критеріїв. Йдеться про геополітичну безпеку Європи: членство України, як зазначають європейські лідери, у перспективі стане однією з ключових гарантій стримування агресії та зміцнення оборонного виміру ЄС.
Своїми думками щодо цих питань у ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.
– Єврокомісія не так давно оприлюднила звіт щодо прогресу країн-кандидатів у члени ЄС. Початок документа виглядає доволі оптимістично: Україна виконала низку пунктів, що відкриває можливість запустити кілька переговорних кластерів. Але водночас Єврокомісія чітко попереджає: будь-який відкат у боротьбі з корупцією зламає весь шлях, який Україна пройшла. На ваш погляд, на якому етапі ми зараз у процесі щодо початку переговорів?
– Якщо говорити глобально, то вступ до ЄС – процес довгий, складний і багатошаровий. Хорватія проходила цей шлях 13 років від отримання статусу кандидата до членства. І подібних прикладів багато. Чому важливо згадати саме Хорватію? Бо це також постсоціалістична країна. А от Фінляндія увійшла швидко, адже їй не треба було демонтувати радянські методи управління та взаємин між державою і громадянином.
В Україні, серед усіх нинішніх кандидатів, ця пострадянська спадщина відчутна найбільше. Поруч із нами рухається Молдова. Попереду Албанія й Чорногорія, але у них цей тягар авторитарної моделі був менш глибоким і давно “вивітрився”. Албанія тісно пов’язана з Італією: половина її громадян працює там і повертається з європейськими практиками. У нас довго ніхто нічого не приносив – тільки зараз щось починає змінюватися.
– Чи зможемо ми провітрити свою “кімнату”, аби застаріле зникло?
– Питання екзистенційне. Формальні етапи – ухвалили закон, узгодили технічні умови, відкрили кластер – це вторинне. Для щорічного звіту Єврокомісії, так, важливо фіксувати: “законодавства не було – стало”, “погане – покращили”. Але справжнє питання в іншому: чи увійде країна до ЄС, не залишившись пострадянською республікою.
У цьогорічному звіті ЄС зазначено: будь-який відкат в антикорупційній боротьбі буде смертельним для нашого вступу. І тут попередження абсолютно прозоре. Адже спроба зупинити антикорупційні органи була в липні. Вона провалилася, влада “відкотилася назад”, але для ЄС і так було зрозуміло: чому ця спроба взагалі з’явилася. Уже тоді в Брюсселі знали про ненормальну систему, яка вибудувалась у великих державних інституціях – “Енергоатомі”, “Укренерго”, “Укрзалізниці”. Там створені паралельні схеми для отримання готівки від постачальників. У справі “Укренерго” й Міндіча ми вже бачимо 100 мільйонів доларів, які лежали у якихось схованках і ще не були “роздані”. Частина пішла людям, близьким до влади, а частина – невідомо куди. Можливо, у ще гірші напрямки. І саме про це звіт ЄС.
Чи є така система хоч у якійсь іншій країні-кандидаті? У Молдові її немає. В Албанії пробували, місцевий політик Беріша був причетний. Але він до влади не повернеться, систему згорнули. У Чорногорії була м’якша версія, і її також знищили. Тому для ЄС це токсична модель, небезпечна для майбутнього союзу. Якщо взяти Україну в такому стані, є ризик, що ця практика проросте всередині самого ЄС. Ось у чому пафос звіту.
– Виходить, коли комісарка із розширення Кос каже, що є чотири країни-лідери – Україна, Молдова, Чорногорія й Албанія, то фактично Україна не є такою? І багато заяв на нашу користь, найімовірніше, наслідок повномасштабної війни, коли Європа відчуває відповідальність і дає нам аванс?
– Це не зовсім так. Бо якщо говорити про 20-30 напрямів, за якими вимірюється прогрес, то більшість із них ми реально рухаємо вперед.
– Але ж корупція для ЄС – чи не головне питання…
– Саме так. Можуть відрубати руку – я житиму. Відрубати дві – теж. Можна поставити якісь пристрої, я ще рухатимусь. Але якщо витягнути мозок, то все. І антикорупція в нашому випадку – це той мозок. Тому Єврокомісія й відзначає прогрес у фінансах, стандартизації, сільському господарстві, транспорті, бо він є, і за правилами вони мусять це зафіксувати. Але саме у сфері антикорупційної боротьби прогрес нульовий. Нуль. І загальна оцінка – умовна трійка – тримається на всіх інших, менш критичних напрямах. А цей напрям – життєво-ключовий, фундаментальний.
– Виходить, сьогодні Україна, як хвора людина, на яку нанесли косметику на обличчя і наче підправили образ, виглядає краще, а організм – хворий і таким залишається. Приблизно так виглядає ситуація?
– Абсолютно так. Саме тому ми й вітаємо звіт Єврокомісії – він чесно показує прогрес у багатьох сферах, які теж потрібні. Без цих кроків у ЄС не входять. Але вони не настільки критичні, як прогрес у головній сфері – у першому кластері, який ми хочемо відкрити.
– Чому ЄК не лається, не переходить на жорстку лексику, а навпаки – загалом говорить компліментарно?
– Тому що вона все ще сподівається: оскільки ситуація стала настільки очевидною, то українська влада, щоб вижити й зберегти державність, буде змушена відмовитися від цієї практики. Інше питання – як саме. Хтось каже: всі мають сісти за круглий стіл. Хтось каже: влада має вийти до народу. Хтось взагалі вважає, що владу мають привести до тями антикорупційні органи та громадські інституції. Але це вже деталі. Головне – проблему не приховувати. Її треба ліквідувати. Як саме – побачимо.
– На цьому тлі українська влада все одно каже, що хоче завершити переговори до кінця 2028 року. Тобто мається на увазі – прискорений вступ. Але є кілька факторів, як, наприклад, втома від розширення: деякі країни побоюються нового великого раунду розширення. Бюджетні наслідки: вступ великої держави – новий тягар для бюджету ЄС, адже Україна стане найбільшим отримувачем субсидій на розвиток. Деякі країни вимагають, щоб спершу реорганізувати сам Євросоюз, а вже потім брати нових членів. На ваш погляд, це просто розмови про розмови? Чи все ж є сценарій, за якого це можливо?
– Як дослідник скажу прямо: прискорений вступ неможливий. І не лише з причин, які ви перерахували. У нас немає інституційної спроможності виконати весь обсяг передумов для вступу. У нас немає такої кількості фахових людей, які можуть не просто написати закон, але впровадити й контролювати його виконання. Для цього треба тисячі людей: фахових, предметно підготовлених до європейських стандартів. Не “екологія взагалі”, а екологічні вимоги ЄС. Не “загальна інфраструктура”, а конкретні європейські норми. І головне – ці люди мають бути не зараженими корупційними інтересами. Тобто “чисті”. Наприклад, вони не можуть бути з тієї частини “Енергоатому”, яка повністю погрузла в корупційних схемах. А чи є та “інша частина”? Чи є там люди, які не знали, як здійснюються закупівлі та відкати? Дуже велике питання.
Тому в нас немає інституційної спроможності не просто для “прискореного вступу” – я не впевнений, що вистачить і на повноцінну п’ятирічку. Це масштабна, системна робота. Приклад. У багатьох країнах віцепрем’єр з євроінтеграції мав право вето на будь-який закон, що суперечив би вимогам ЄС. Закони, потрібні для євроінтеграції, проходили у парламенті позачергово. У нас такого немає. Тарас Качка не може домогтися навіть того, щоб прем’єр погодив зміни, не те що вплинути на порядок денний Верховної Ради.
Тому система має бути змінена принципово. Євроінтеграція має стати національним пріоритетом рівня війни. Тому що саме допомога ЄС зараз утримує нас у війні. Без цих грошей російська армія просувалася б значно швидше.
– А як ви ставитеся до тези, що вступ до ЄС – це ще й гарантія безпеки для України?
– Це умовні слова.
– Але ж є стаття, яка це передбачає.
– Так, є стаття 42.7, і вона навіть сильніша за п’яту статтю Вашингтонського договору НАТО. Там чітко написано, що всі країни зобов’язані допомогти всіма можливими методами. Але є проблема: її неможливо активувати так, як у НАТО. Вона була написана в епоху, коли Євросоюз жив в ілюзії стабільного світу. Не передбачила реального збройного нападу на державу-члена. У ЄС немає власних збройних сил, немає штабної структури, немає механізму примусу. У НАТО це є.
І щоб зрозуміти контекст – погляньте на Європарламент. Буквально кілька днів тому правий центр об’єднався з правими радикалами, щоб проголосувати зміни в екологічній політиці. Це те, чого не було 25 років. Змінилася сама конфігурація Європи. Так само можуть змінюватися й інші базові речі. Тому стаття 42.7 просто застаріла. Вона не відповідає реальному світові й не має інструментів реалізації. Будемо сподіватися, що тепер вони нарешті захочуть наповнювати її реальним змістом.
– У ЄС зараз багато говорять про необхідність кардинальних юридично-політичних змін. І, можливо, ця стаття теж буде адаптована до нинішніх реалій.
– Перший крок вже зроблений – створено посаду єврокомісара з питань безпеки та оборони. Поки що військові питання не входять до компетенції ЄС: це національна сфера. Але у наступній каденції їх можуть частково прив’язати до Брюсселя. Тобто рух є. Головне, щоб він був достатньо швидким, щоб встиг врятувати Україну.
– Ще одна проблема на шляху до початку переговорів – вето Орбана. Якщо взяти позицію Угорщини – це реальні претензії чи штучно створена політична історія? Адже питання прав угорської меншини на Закарпатті роками було проблемою, але ЄС каже: “Питання зняте”. Але угорські претензії залишилися.
– Для Орбана тема недопуску України до ЄС – це інструмент внутрішньої політики. У квітні 2026 року вибори до парламенту, йому треба зберегти владу. Тому він роками нав’язує думку, що Україна – небезпека для Європи і особливо для Угорщини. І він буде це повторювати, хоч би що сталося. Якщо програє – риторика зміниться. Якщо виграє – то ЄС доведеться обходити його позицію альтернативними механізмами.
– Тобто як усі роблять: внутрішні проблеми перебиваються зручним зовнішнім ворогом?
– Саме так. Але є друга, глибша проблема, і про неї майже не говорять. Я зараз скажу непопулярну річ. Головний наратив Орбана не про те, що Україна “не готова”. Він говорить: Україна не може перемогти Росію. І якщо вона не може перемогти, то ЄС не повинен витрачати гроші чи сили, а має переконати сторони зупинитися негайно, щоб “не витрачати людей і ресурси”. І тут неприємний момент: у якомусь сенсі його логіка працює. Україна не може самотужки перемогти Росію у війні. Ми можемо її зупинити на певній лінії, але якщо війна триватиме роками, рано чи пізно одна зі сторін виснажиться. І у кого більше ресурсів? У РФ. Значить, зламається Україна – такий його висновок. І це він доносить до Брюсселя. Проблема не в угорцях Закарпаття – це ширма. Справжня проблема: ми повинні відповідати на цей наратив. Дискутувати, руйнувати його, показувати непрогнозованість і недоговороздатність Росії. Це наше завдання.
– Повертаючись до єврокомісарки Кос: вона визнала, що столиці країн ЄС у приватному порядку набагато обережніші щодо прийняття нових членів, ніж можна припустити за їхніми публічними заявами. Або ж, наприклад, п’ять країн ЄС виступили проти нової торговельної угоди з Україною – Польща, Угорщина, Словаччина, Болгарія та Румунія заявили під час сьогоднішнього засідання Ради ЄС з питань сільського господарства про своє невдоволення новою угодою між Україною та ЄС. З нашими сусідами ми матимемо клопоту?
– Побоювання щодо нашого агросектору – нормальна практика. Завжди було так: вступає країна з сильним флотом: Греція чи Нідерланди – вимагає спеціальних умов. З особливою аграрною структурою – Фінляндія, Швеція. Вступає Україна з її продуктивністю та чорноземами, теж матиме свій блок суперечок. Але це все паралельні процеси.
Я скажу таку річ: усі країни хочуть відкрити кластери, бо під час їхнього відкриття проявляються слабкі місця держави-кандидата. У нас їх теж вистачає: структура МВС, яка задіює майже мільйон людей – і яку доведеться реформувати роками. Це реальні проблеми. А аграрні страхи – дрібниці.
Саме після відкриття кластерів стане очевидно, що “прискорений вступ” – фікція. Але потрібна фікція. Ми повинні говорити про прискорення, щоб потім мати з чого відступити й залишити головне: вступ. Без цього постане питання не темпу, а самого факту вступу.
– Якщо, наприклад, чинний прем’єр Угорщини виграє вибори і залишається. Чи має ЄС бажання й інструменти долати його вето? Чи ми й далі житимемо в режимі “Орбан сказав – Європа зупинилась”?
– Останнє голосування щодо екологічних стандартів у ЄС показало, що альянси в Європарламенті змінюються. Уявімо: Орбан перемагає на виборах. Його позиції в Європі посилюються, і не тільки завдяки йому. Перемагає Андрей Бабіш у Чехії, значно притомніший і демократичніший, але й він стоїть правіше за чинну Європейську народну партію. Далі – вибори у Франції, президентські. Вони теж можуть змінити поле. Якщо тренд на праву радикалізацію Європи продовжиться, “вето Орбана” житиме далі і без нього. Якщо тренд зупиниться, то потужність його союзників зменшиться, і вето можна буде обійти або нейтралізувати.
Але навіть якщо Орбан виграє, він змушений буде коригувати свою політику. Чому? Тому що стандарти Європейського Союзу демократичні, правові, інституційні і вже не залежать від настроїв парламенту. І “новий Орбан” отримає менший бюджет, аніж сусіди, більше критики, більше обмежень. І врешті-решт, скаже: “Добре, відкриємо кластери, подивимось, на що здатна Україна”. Буде розповідати, що “Україна не підходить”, але водночас отримає нові гроші для себе й своїх виборців. Це цілком реалістичний сценарій.
– Щодо Молдови. Ми довгий час йшли поруч. Але та ж Марта Кос каже: “Об’єднання України й Молдови щодо шляху до членства – штучне, треба розділяти”. На вашу думку, сусіди нас зможуть випередити?
– Цілком. Причина дуже проста – різні внутрішні конструкції держави. У Молдові європейські процеси гальмує велике, інерційне, патріархальне село. У нас такого масиву немає. У нас головний гальмівний механізм – корумповані еліти, кланові інтереси. А в Молдові – тихий провінційний протест. Провінційний протест можна обійти, а от корупційні еліти – ні. Це системна, глибока зміна. Тому Молдова може піти швидше, якщо їхні еліти нарешті погодяться рухатися й припинять грати в подвійні ігри. Тим більше Румунія, Франція, Італія активно їх підштовхують. А провінція поступово оновлюється сама: старші вибувають, а молодші вже не такі консервативні.
У нас проблема інша: корупційний “темник” стосується всіх поколінь – старших, молодших, студентів. Він глибший і небезпечніший, ніж антиєвропейська провінція Молдови. Тому нам важче.
– Наскільки російський фактор може ускладнити наш вступ до ЄС? Для Путіна це “червона ганчірка”. Він може скільки завгодно казати, що “ми не проти”, але їхні дії вказують на протилежне.
– Вони були проти завжди. Я це знаю ще з 2006 року. Завжди. Причина: Україна з її ресурсами, людьми, інфраструктурою вислизає з їхніх рук. Вони хочуть тримати це все у своїх руках. Поки це імперія – нічого не зміниться. Але наша справа не реагувати на “шум”. Те, що важливо: наша здатність підготуватися до вступу та європейська спроможність нас прийняти. А росіяни хай “гавкають”. Це не має значення.
Джерело: OBOZ.UA
