Генрі Кісінджер зазначав, що найважчий тягар політиків – необхідність приймати рішення, коли не вистачає ні часу, ні інформації, а їхні наслідки неможливо передбачити. На відміну від історика чи аналітика державному діячеві дається лише одна спроба, і його помилки непоправні, пише Валерій Залужний для “Української правди”.
Восени 2019 року, успішно здавши вступні випробування та маючи погони генерал-майора на плечах, я з тремтінням у колінах переступив поріг факультету міжнародних відносин університету “Острозька академія”.
Вік та значення цього закладу в історії України спричинили легке запаморочення та залишили назавжди спогади великої відповідальності, яку передавали ці стіни.
Так, саме тут здобували науку і Петро Конашевич-Сагайдачний (козацький полководець, який успішно воював і проти Московського царства, і проти Османської імперії), і Мелетій Смотрицький (який систематизував церковнослов’янську мову), і інші видатні українці в минулому.
Я добре розумів, у якому місці здобуватиму освіту. Але що я не міг збагнути, так це те, що саме міжнародні відносини колись стануть і моїм другим диханням. Диханням вже іншого поля бою, яке не менш суворе і драматичне.
Драматизм у дипломатії, на жаль, вже явище звичайне. Як у бою, відбиваючи фронтальну атаку ворога, треба бути впевненим у своїх флангах, так і в дипломатії стійкість власної позиції залежить від надійної підтримки флангів.
Драма настає там, де фланг опиняється відкритим. Тоді успіх буде залежати саме від швидкості закриття цього пролому. Від здатності і впевненості партнера об’єднатися для збереження стійкості.
Це і є дипломатія. Фронт, де діють власні закони і правила, де сила не завжди в правді, а скоріше – правда в силі. Де в основному через силу країни реалізують свою зовнішню політику.
Однак ця аксіома діє лише тоді, коли є сила. Коли її не стає, “сильні” кличуть за стіл перговорів. Ось і ми, країна, що 11 років поспіль веде боротьбу за своє існування, опинилися в ситуації, коли все більше чуємо від “сильних” про необхідність переговорів.
Звісно, переговори завжди закінчували війну. Проте надважливо розуміти дві простих речі.
Насамперед, що вирішується наша, саме українців, доля, а можливо і доля Європи.
Наступне, з ким будуть ці переговори. Останні події, особливо на Алясці, та заходи, що проводилися після цього в Кремлі, свідчать про те, що війна може закінчитися. Але, звісно, на думку господаря Кремля, лише на умовах Росії. Там все ще є впевненість у перемозі шляхом бойових дій або за столом переговорів.
Саме тому заклики до України та Росії зосередитись не на припиненні бойових дій, а одразу на досягненні всеосяжної мирної угоди є передчасними. Повноцінна мирна угода може вимагати місяців, якщо не років, складних переговорів.
Важко сказати, чи розуміють це ті, хто намагається спонукати нас до певних рішень. Проте абсолютно очевидно: наша доля у наших руках.
У сучасних умовах, особливо геополітичної нестабільності, популізму та завищених очікувань, переговори залишаються одним із ключових інструментів реалізації зовнішньої політики та захисту національних інтересів України.
Кажуть, що війна починається там, де провалюється дипломатія. Проте, коли дипломатія стає ще одним фронтом війни, саме переговори є єдиною публічною ареною безпосереднього протистояння українських дипломатів і урядовців із представниками Російської Федерації. Протистояння, в якому нас, як і на полі бою, влаштовує лише один очевидний результат.
Варто також визнати, що саме ця арена істотно впливає на формування позиції міжнародної спільноти та рівень підтримки України у війні.
Ще однією реалією для сучасної української дипломатії є те, що в 2022–2025 роках Україна опинилася в ситуації постійних переговорів із західними союзниками та боротьби з противником на полі бою.
Дослідження RAND Corporation (Kofman & Lee, 2023), Chatham House (Freedman, 2023), SIPRI (2024) свідчать, що переговори стали невід’ємною частиною військово-політичної стратегії.
Як підкреслює дослідження NATO Defense College (2024), сучасна війна дедалі більше набуває характеристик мультирівневої взаємодії, де військові змушені виступати посередниками між політичними рішеннями та реаліями на полі бою.
Подібні виклики фіксує і RAND Corporation, яка наголошує, що офіцери в XXI столітті повинні володіти компетенціями переговорника, розуміти міжкультурні відмінності, вміти працювати з делегаціями міжнародних організацій та уникати емоційного тиску.
Саме тому з початком повномасштабної агресії і я особисто як головнокомандувач ЗСУ, і представники Генерального штабу Збройних сил України були постійно залучені до переговорного процесу з партнерами. Також представник ГШ ЗСУ входив і до складу переговорної групи в березні 2022 року в Стамбулі.
Сьогодні бачимо участь представників Генерального штабу Збройних сил України, Міністерства оборони України та інших представників сектору безпеки і оборони в мирних переговорах у Стамбулі у 2025 році згідно з указами президента України від 15 травня 2025 року № 306/2025 та 22 липня 2025 року № 539/2025.
Тому успіх дипломатії в умовах війни буде залежати і від військових, для яких ця сфера в мирний час залишається поза увагою.
Але чи не найголовнішою особливістю сьогоднішньої дипломатії є те, що Росія, попри зміну глобального контексту, демонструє сукупність методів у переговорах, які абсолютно несумісні з принципами прозорості, взаємної довіри та конструктивного діалогу.
Цей факт набуває особливого значення для України та її партнерів, адже формує прогнозовані, але водночас небезпечні сценарії подальших дій РФ. Можливо, усе це ще не достатньо розуміють на Заході, проте для України це ціна виживання.
Отже, в умовах повномасштабної війни українська дипломатія стоїть перед викликом: розуміти специфіку ведення переговорів з РФ, яка успадкувала багато рис радянської дипломатичної школи.
Тож головним завданням сьогодні є передусім виявити особливості російської дипломатичної машини, визначити її вплив на міжнародні переговорні процеси щодо України та розробити рекомендації для системної підготовки українських переговорних команд.
Ця підготовка має охоплювати опрацювання сценаріїв і тактичних варіантів, чіткий розподіл ролей у команді, вироблення лінії поведінки на випадок готовності опонента до домовленостей або навпаки – прагнення затягувати процес.
Потрібно визнати, що визначальним стає не так зміст обговорень, як сама тактика ведення діалогу та обміну пропозиціями. Вона буде формувати публічний образ України як відповідального та конструктивного учасника переговорів і водночас створює додатковий міжнародний тиск на державу-агресора.
Тому важливим елементом підготовки до таких перемовин є врахування історичного досвіду, передусім радянської дипломатії, на якому й досі тримається переговорна практика російської зовнішньої політики.
Беннет Джил, в 1995–2005 роках головний історик (Chief Historian) тоді ще Mіністерства закордонних справ і справ Співдружності Сполученого Королівства, так описував радянську дипломатію:
Є сенс при цьому згадати насамперед так званий “стиль політбюро”, добре відомий як вузькому колу фахівців, так і широко описаному західними дипломатами.
Можна виділити такі головні риси цього стилю:
- колективна безособовість (використання лише займенника “ми”);
- формалізм і ритуалізація (тривалі промови, насичені ідеологічними цитатами);
- жорстка непоступливість (втіленням якої був Андрій Громико, відомий як “містер Ні”);
- системне затягування переговорів із метою виграти час.
Замість відкритої дискусії практикувалося використання натяків і двозначних сигналів, що ускладнювало вироблення прозорих домовленостей.
Витоки такого підходу сягають сталінської доби, коли переговори розглядалися передусім як демонстрація сили, а не як пошук компромісу. Надалі цей канон лише доповнювався: Михайло Суслов, головний ідеолог політбюро, вибудовував сувору ідеологічну рамку переговорів, де будь-які поступки трактувалися як прояв “слабкості”.
Юрій Андропов, колишній голова КДБ, переносив у переговорний процес логіку спецслужб – тотальний контроль, перевірку, недовіру й використання переговорів як інструмента розвідки та управління ризиками.
Таким чином радянська дипломатична традиція виробила своєрідну систему переговорних практик, орієнтовану не на пошук домовленостей, а на забезпечення тактичних і стратегічних переваг у міжнародному середовищі. Її елементи зберігаються в сучасній дипломатії Росії.
Одним із найяскравіших представників школи ведення переговорів політбюро був Андрій Громико, який понад чотири десятиліття обіймав провідні позиції у зовнішньополітичному апараті СРСР. Він був постійним представником при ООН, міністром закордонних справ, членом Політбюро ЦК КПРС.
Громико представляв цілісний набір переговорних тактик, що поєднував серед іншого жорсткість, бюрократичну дисципліну та прагматичний розрахунок. Його дипломатична діяльність нерідко асоціюється з феноменом “мовчазної непоступливості”, коли затягування перемовин та уникання чітких зобов’язань ставали інструментами досягнення вигоди для Радянського Союзу (Hamilton, K., Haslam, 2011).
Проявляється цей підхід і в поточній російській агресивній політиці, де дипломатичні переговори розглядаються не як інструмент вирішення проблем, а як засіб виграти час, легітимізувати власні дії чи створити ілюзію пошуку рішень.
Його тактика базувалася на кількох ключових принципах:
- максимальна підготовка до переговорів (вивчення деталей, фактів, юридичних аспектів);
- контроль над емоціями (жодних імпульсивних рішень);
- поєднання правових і політичних аргументів (активне використання норм міжнародного права як інструменту тиску);
- тактика затягування часу та блокування небажаних рішень, якщо це було вигідно СРСР.
Російська Федерація після 1991 року зберегла значну частину дипломатичного апарату, кадрових традицій і методології переговорів, успадкованих від СРСР. Це проявляється в риториці, манері поведінки, методах тиску на партнерів і прагненні досягати результату шляхом затягування переговорів, створення ілюзії компромісності та водночас безумовного наполягання на врахуванні саме російської позиції.
Після розпаду СРСР переговорна культура Росії зазнала трансформації. До “стилю політбюро” додалися елементи постмодерну, зокрема право ставити під сумнів самі факти. Ця тактика “постправди” дозволяла надавати більшої ваги суб’єктивній точці зору, ніж об’єктивним даним.
Підкріплені масштабними кампаніями дезінформації в медіа, російські переговорники отримали інструмент для маніпуляцій “довільними інтерпретаціями”, які витісняли фактичні аргументи.
Аналіз методів і стилю російських переговорів дозволяє сформулювати важливі уроки для українських дипломатів, зокрема з урахуванням особливостей залучення військових до переговорного процесу.
Методична підготовка та аналітичне мислення
Громико був відомий педантичною увагою до деталей, ретельним опрацюванням усіх матеріалів переговорів, аналізом суперечностей і мотивацій опонентів. Його підхід – розкладати проблему на частини, аналізувати кожну окремо, виключати невизначеність і неясність.
Витривалість і психологічний тиск
Застосовування стратегії тривалих, часом монотонних переговорів, навмисно виснажуючи опонента.
Цей прийом базувався на вмінні протистояти нерелевантним емоціям і тиску й одночасно провокувати їх у супротивника, що ускладнювало останньому логічне мислення і прийняття рішень. Таким чином створюється психологічна перевага.
Тоні Бішоп, британський дипломат, описує одну історію.
Жорсткість у позиції, але парадоксальна гнучкість у формулюваннях
Це поєднання максимально жорстких вимог із одночасним застосуванням складних, багатозначних мовних конструкцій є класичною маніпуляцією.
Суть у тому, щоб не погоджуватися на компроміси, але демонструвати готовність до діалогу, який згодом можна трактувати в різний спосіб.
Цей прийом також відповідає тактиці відокремлювати істину від неістини – саме в дипломатії ці межі навмисно розмивають.
Використання страху й авторитету для посилення позиції
Радянська школа діяла з урахуванням психології влади: створення враження сили, готовності до жорстких дій покликане формувати страх і нерішучість опонентів. Психологічно це застосування авторитарних стилів комунікації, що значно впливають на переговорний процес.
Ось, наприклад, як сам Громико описує 18 жовтня 1962 року зустріч і розмову з тодішнім президентом Сполучених Штатів Америки :
Маніпулювання інформацією та відверта брехня (дезінформація)
Для забезпечення переваги використовувалися методи створення подвійної реальності: навмисне поширення фальшивих або перекручених фактів у поєднанні з юридичною двозначністю формулювань. Це ускладнює здатність опонента зробити однозначні висновки і послаблює довіру в переговорному процесі.
Генрі Кіссінджер у своій книзі “Дипломатія” згадує, що радянська дипломатія формувала специфічний тип переговорної поведінки, який відзначався поєднанням максимальних вимог, ультиматумів і психологічного тиску для досягнення стратегічних цілей.
Тактика, відшліфована десятиліттями, полягала в контролі над рамками переговорів, використанні переговорів як інструмента легалізації вже досягнутих цілей і постійному домаганні більшого, ніж пропонувалося спочатку.
В якості протидії переговорники можуть використовувати контрманіпулювання та атаки оголошених позицій опонента, а також техніки обмеження зазіхань опонента через контробумовлення нереальних вимог.
Аналізуючи поведінку глави закордонного відомства Росії та його риторику під час міжнародних зустрічей, можна побачити майже буквальне відтворення принципів “тактики затягування”, “формальної невразливості” та “риторичного розвороту” опонентів, що були характерними для “радянської школи”.
Це свідчить про інституційну спадковість дипломатичної культури, яка спирається на багаторічну практику Радянського Союзу.
Характерною ознакою є використання так званого “ефекту мовної асиметрії”, коли ключові тези подаються у формі юридично витриманих, але багатозначних формулювань.
Очільник МЗС РФ, подібно до радянських попередників, систематично ухиляється від конкретних відповідей, переводячи дискусію в площину другорядних деталей. Цей прийом знижує гостроту критики та ускладнює формування єдиної позиції опонентів, створюючи для них ситуацію внутрішніх суперечностей.
Другим елементом спадкоємності є тактика використання історичних паралелей і “морального дзеркала”.
Так у публічних заявах Сергій Лавров часто звертається до прецедентів колоніальної політики західних держав, намагаючись зняти з Росії тягар відповідальності за власні дії.
Подібна техніка відсилає до практики Громика на переговорах у часи “Холодної війни”, коли він апелював до проблем расової дискримінації в США, щоб відвести увагу від питань радянських порушень прав людини.
Ще однією характерною рисою є цілеспрямоване створення інформаційного тиску шляхом надмірної кількості “контраргументів”.
За даними дослідників міжнародних комунікацій, такий підхід працює як “тактика виснаження”: велика кількість зауважень, навіть якщо вони не мають доказової сили, ускладнює дискусію для опонентів, змушуючи їх витрачати час на спростування.
Це типова техніка “школи Громика”, яку очільник закордонного відомства РФ успадкував і вдосконалив у нових умовах.
У контексті міжнародного права особливо показовим є використання практики “вибіркового цитування” документів. Лавров, як і його попередники в радянській дипломатії, уникає визнання повної юридичної картини, акцентуючи лише на вигідних положеннях договорів або резолюцій. Така практика формує ілюзію правової обґрунтованості позиції та підкріплює її видимістю формальної легітимності.
З упевненістю можливо стверджувати, що подібний стиль не є випадковістю, а, імовірно, становить цілісну систему підготовки кадрів для МЗС РФ. Вона орієнтована не так на пошук компромісу, як на збереження контролю над порядком денним і недопущення стратегічних поступок.
Важливо наголосити, що така модель ведення переговорів має і зворотний бік: вона поступово знижує довіру до російської дипломатії як до інструмента вирішення конфліктів.
Надмірна риторична маніпуляція та відсутність готовності до конструктивних кроків формують у міжнародних партнерів відчуття передбачуваності та шаблонності поведінки російського закордонного відомства.
Це свідчить про те, що радянська спадщина, адаптована міністром МЗС РФ, одночасно є сильним інструментом тактичного впливу і стратегічним обмеженням для самої Росії.
По-перше, ця школа, проявляється в сучасній дипломатії як інструмент не лише формальної риторики, але й як метод управління кризами.
Спадщина радянської дипломатії з її обережністю й затягуванням переговорів перетворюється на спосіб вигравати час та створювати ілюзію діалогу.
Це дозволяє МЗС Росії, зокрема його очільнику, використовувати дипломатичний дискурс як прикриття для агресивної політики, не виходячи за межі міжнародно визнаних форматів.
По-друге, сучасні практики демонструють поєднання тактики затягування з використанням міжнародних організацій для просування власних наративів.
Є очевидним, що саме традиції “громиківської школи” лежать в основі методів, за якими Москва намагається блокувати небажані рішення в ООН, ОБСЄ чи деінде, створюючи “інституційний параліч” та зменшуючи ефективність колективних рішень.
По-третє, важливо враховувати, що дипломатія Лаврова є модернізацію радянської школи: риторика лишається консервативною, але зміст наповнюється інструментами інформаційно-психологічних операцій.
Дослідники NATO StratCom COE (2021) зазначають, що сучасні російські переговорні практики неможливо відділити від системної дезінформаційної кампанії.
Це означає, що дипломатія перетворилася на багатофункціональну платформу, яка працює в площині права, інформації та пропаганди.
У практиці Сергія Лаврова ми також бачимо, що Москва не розраховує на швидке досягнення угод, а вибудовує довгострокові позиції, які дозволяють адаптуватися до будь-яких змін у міжнародному середовищі та продовжувати агресивні дії на міжнародній арені під парасолею переговорного процесу під гаслом: доки ведуться переговори, не посилюються санкції.
Як пише Річард Саква (2017), “російська дипломатія функціонує не для вирішення конфліктів, а для стабілізації власних позицій у мінливій архітектурі глобальної політики”.
Поряд із тим, характерною ознакою є демонстрація “холоднокровності” в публічних дискусіях. Ми можемо спостерігати стиль “непохитного дипломата”, який нібито контролює будь-яку ситуацію. Але очевидно, що це не лише тактичний прийом, а й засіб впливу на аудиторію, зокрема й західну.
Тоді українська сторона має пропрацьовувати програму контрвпливу на міжнародну аудиторію і будувати переговори не від задачі досягти домовленостей, а дзеркально до поведінки агресора створювати тиск міжнародного співтовариства на РФ, демонструючи всю негативну моральну та практичну сторону “метода Громико”.
Також доцільно зауважити, що радянська школа в сучасному втіленні набула ще однієї риси – орієнтації на “перевантаження дискусії” технічними деталями. Це створює туманність і перешкоджає конструктивному діалогу.
Така практика підриває здатність міжнародних партнерів формувати єдину позицію, адже вимагає надмірних ресурсів для перевірки фактів і спростування неправдивих аргументів.
Аналізуючи втілення Росією радянської школи в ХХІ столітті, можна зробити висновок, що, з одного боку, це консервація старих методів ведення переговорів, з іншого – активне використання нових технологій, зокрема соціальних мереж і контрольованих медіа.
Це підтверджується інтеграцією дипломатичних заяв у широку систему кремлівських інформаційних кампаній.
Моніторинг зовнішньополітичної риторики Російської Федерації дозволяє продемонструвати ключові риси сучасної російської дипломатії.
- Мета – зміна порядку денного, нав’язування власної інтерпретації.
- Стиль ведення переговорів – агресивний, провокативний, використання образ.
- Основний інструмент – маніпуляція фактами, неправдиві заяви, інформаційні атаки.
- Взаємодія з опонентами – емоційні випади, приниження опонентів.
- Інформаційний супровід – глобальні медіакампанії та пропагандистські мережі.
Проаналізувавши особливості цієї школи та стилю ведення переговорів сучасними представниками російської дипломатії, зокрема Сергієм Лавровим, можна виділити наступні практичні рекомендації, щоб підвищити ефективність участі представників сектору безпеки і оборони в міжнародних перемовинах:
- ґрунтовна підготовка: українські переговорники мають знати не тільки предмет дискусії, а й історію, контекст і тактику, стратегію російської сторони, мають розбиратися в психодинаміці й маніпулятивних прийомах росіян;
- витривалість, терпіння і чіткість позиції: не піддаватися психологічним провокаціям, водночас зберігати гнучкість у формулюваннях для розширення можливостей. Підходи Громика можна застосувати і до росіян, зокрема не піддаватися тиску і продовжувати переговори довго заради кінцевої вигоди;
- володіння методами логічного аналізу, щоб із множинних інтерпретацій правильно виокремлювати істинні домовленості;
- знання та застосування методології та прийомів зриву маніпуляцій опонентів та примушування до викриття справжніх намірів, а також публічної “втрати обличчя”, коли єдиними методом переговорів лишається застосування РФ прямих загроз;
- комплексна підготовка учасників від сектору безпеки і оборони з використанням напрацювань сучасного бізнесу та спеціальних служб: учасники переговорів мають розуміти моделі роботи опонентів як психологічний тиск і методи дезінформації, щоб оперативно реагувати на будь-які спроби перенести переговори в площину диктату РФ нереальними умовами;
- розпізнавання маніпуляцій у формулюванні позицій, щоб уникати несприятливих компромісів.
Водночас аналіз сучасних переговорів демонструє, що ефективність переговорів з Росією залежить від комплексного підходу: дипломатія має бути стійкою, послідовно спланованою і поєднуватися з готовністю реагувати на потужний тиск.
Україна має постійно підсилювати свій дипломатичний потенціал, розвивати тактичні навички переговорників, готуючись до тривалих і складних переговорів у мінливих умовах. Знання цієї традиції допоможе уникнути непродуманих кроків і максимально використати переговори для захисту національних інтересів.
У підсумку хотів би зауважити, що намагаючись закінчити війну у В’єтнамі, перші раунди мирних переговорів розпочав ще попередник Річарда Ніксона на посаді президента США Ліндон Джонсон.
Дипломатичні зустрічі щодо досягнення миру тривали загалом п’ять років. Переговори то заходили в глухий кут, тоді сторони обмінювалися ультиматумами, то переходили в закулісний формат, тоді до них залучалися союзники обох сторін.
Загалом Кісінджер зустрічався з представниками Північного В’єтнаму 68 разів. У січні 1973 року в Парижі мирні угоди нарешті були підписані попри їхнє несприйняття Південним В’єтнамом.
США вивели війська в 1973 році, сторони обмінялися військовополоненими, а Генрі Кісінджер був удостоєний Нобелівської премії миру. Американський дипломат премію прийняв, а ось його в’єтнамський колега Ле Дик Тхо відмовився, адже в’єтнамська війна тривала ще більше ніж два роки і завершилася лише в 1975 році після падіння Сайгону.
Джерело: OBOZ.UA
