Одна з найуспішніших тенісисток в історії країни, 26 ракетка світу Марта Костюк після закінчення сезону завітала в Україну, де разом із Marta Kostyuk Foundation презентувала низку нових проєктів, зокрема навчання тенісу на уроці фізкультури у львівських школах, а також розповіла про життя, тренування і виклики в умовах повномасштабної війни. Не дивлячись на нерішучість WTA, Костюк разом із Лесею Цуренко із перших днів вторгнення РФ у лютому 2022-го боролась за відсторонення представників країн-агресорок або хоча б чесну позицію кожного з них.
Марта зізналась, як вплинула на неї повномасштабна війна і наскільки сильно увесь той жах, що відбувається вдома, змінив її саму.
– Я – дуже емпатична людина, мені в цілому неймовірно складно переживати горе інших людей. А цього горя, на жаль, зараз дуже багато. Кілька днів тому був захід Marta Kostyuk Foundation з інтеграції тенісу в шкільні уроки фізкультури у Львові. І якщо гімн я протрималася, то хвилину мовчання вже ні. І коли прийшла черга моєї промови, я не змогла стримати сліз, тому що для мене знаходитись тут і дивитись на очі цих всіх вчителів, на ваші очі, на очі дітей… Я це дуже глибоко переживаю.
Мені неймовірно складно уявити, як люди витримують усе це, хоча моя родина зараз в Україні. Це справді титанічні люди. Я дуже люблю Україну, хочу тут жити, хочу повернутися – і щоб мої діти теж жили тут. На початку повномасштабної війни мені було надзвичайно важко – я просто не могла грати.
Напевно, саме через події останніх років я пішла до психотерапевта і знайшла того, який мені підійшов і змінив моє життя. Хоча, мабуть, правильніше сказати, що я змінила своє життя сама – завдяки психотерапії. Але головне для мене зараз у тому, щоб у будь-якій ситуації знаходити можливість стати сильнішою і кращою. Інколи виходить, інколи – ні. Але я точно знаю: війна змінила все – і мене теж. Можливо, моя кар’єра розвивалася б інакше – краще чи гірше, уже ніхто не дізнається.
З професійного погляду це складно, бо фактично маєш три роботи. Я хочу залишатися в курсі подій, розуміти, що відбувається в Україні, і не говорити зі ЗМІ про речі, в яких не розбираюся. Інколи це непросто, бо всі навколо радять: “не читай новини, не дивись новини”. Мовляв, мозок не розрізняє, що ти в безпеці – він реагує, ніби ти там, і ти постійно перебуваєш у стані напруги.
Але для мене це важливо, я хочу про це говорити й нести якийсь сенс. Не просто повторювати якісь фрази, або те, що мені сказали, а говорити саме від себе. У мене був гарний досвід виступу у Верховній Раді, і він назавжди залишиться зі мною. І я розумію, що маю тримати цю планку (посміхається).
Я, мабуть, не стала б настільки обізнаною й свідомою, якби не війна. Маю на увазі – у розумінні соціальних питань, про які раніше в суспільстві майже не говорили. Думаю, війна змінила всіх українців – когось більше, когось менше. Але я хочу, щоб ми також бачили й той світлий бік – ті зміни всередині нас, які з’явилися навіть посеред цього жаху.
– Повномасштабна війна триває вже майже чотири роки, і за цей час багато що відбулось у турі, ми бачили чимало скандалів щодо українців. А зараз все більше поширюється думка, що росіянам і білорусам треба повернути прапори. Як зараз почуваються у турі українські тенісистки? Частіше стикаєтесь з розумінням нашої ситуації або навпаки?
– І у WTA, і в ATP початкова задача була зробити так, щоб війна не почалась в самому турі. І вони її якби зупинили – зробили нейтральний прапор через наше звернення на п’ятий день війни, тому що вони мовчали. Еліна Світоліна на той момент була в декреті, тому я і Леся Цуренко доклали дуже багато зусиль, щоб прибрати представників країн-агресорок з туру.
На жаль, нам не вдалося цього досягти, адже ми не могли обійти ні правила, ні закони. Їхня позиція була такою: індивідуальні гравці не несуть відповідальності за дії своїх держав. Ми ж наполягали хоча б на публічній позиції. Бо якщо ти представляєш країну-агресорку – маєш мати хоча б якусь позицію. Навіть якщо ти їх підтримуєш – це твоє право, але скажи про це відкрито, щоб люди знали, хто ти є.
Цього не трапилось. Лише одиниці це зробили. Але ви можете бачити, що багато хто змінює громадянство. Що, як мені здається, позитивний знак. Я думаю: окей, вона нічого навіть не сказала про війну, але вона вже зробила цей неймовірний крок. Вона більше не представляє цю країну і, мабуть, ніколи не буде її представляти. Для нас це – своєрідна перемога. Навіть якщо вони грають під нейтральним прапором, це створює певний дискомфорт, люди це бачать.
Коли почалась війна, у мене ще не було такої команди, як зараз, і не було таких знань, які маю сьогодні. Я була 19-річною дівчинкою, яка намагалась зробити все, що могла. Це коштувало мені дуже багато сил і здоров’я, але я все одно цим займалась, бо для мене, як для людини, було неприйнятно, що таке взагалі може відбуватися.
Я буду намагатися робитиму все, що в моїх силах і буду залучатиму всі інстанції, які можуть повпливати на те, щоб їм не повернули їхні прапори. Але гарантій немає – рано чи пізно це може статися, і ми всі це розуміємо. Я лише сподіваюся, що цей момент настане якомога пізніше. А ще краще – щоб до того часу ми вже перемогли.
– На фоні тих росіян і білорусів, хто мовчав після початку повномасштабного вторгнення, є кейс Дар’ї Касаткіної, позиція якої завжди була послідовною. Вона змінила громадянство, наразі виступає за Австралію. Ви грали з нею цього року і потиснули руку. Скажіть, чи якось проговорювали ви з нею це поза кортом?
– У мене немає жодних стосунків із тенісистами з країн-агресорок – і з нею також. Зараз нічого не змінилося. Я поважаю її за позицію – за те, що вона відкрито про неї сказала і відмовилась від свого громадянства. Для мене цього достатньо, щоб поважати.
Але це не означає, що я одразу побіжу її обіймати, мовляв, як же я чекала три з половиною роки, щоб ми подружилися. Ні. Вона – моя колежанка, але наші стосунки залишилися такими самими, як і були.
Джерело: OBOZ.UA
